Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Сара розносить напої. Найняли ще кількох дівчат, та Сара теж поміж них. Я вже знаю, що вона живе тут і шаленіє від Піта. Дзуськи! Матимеш у мене. Я наближаюся до неї в тісняві — та й достобіса тут людей! — і тихенько підставляю їй ногу, а потім хутенько пірнаю за спину якоїсь огрядної тітки в жахливому зеленому уборі. Сара падає, таця летить зі страшенним дзенькотом, вино вихлюпується на всі боки, блискотять друзки… Як я тішуся! Я вже на балконі і звідти споглядаю колотнечу.

— Погана дівчинка!

Голос із темряви пролунав зненацька. Це якийсь чоловік, високий і міцний, з довгими чорними кучерями, що падають на плечі, обтягнуті смокінгом.

— Добре ти вмієш підставляти ногу. Може, скажеш, навіщо ти це зробила?

— Я не розумію, про що ти говориш, хлопче.

— Зухвала маленька комуністка! — він сміється, білі зуби яскраво блищать на смаглявому виду. — Господи, адже ніхто й не помітив твого бузувірства — окрім мене! Чим тобі так допекла Сара?

— Вона викинула моїх ляльок.

І не тільки цим. Але то вже несуттєво. Я помщуся їй, усім їм, і аж тоді заспокоюся. Чого цей молодик так регочеться?

— Викинула ляльок! Ой, я зараз помру! Вибач, люба, це я так… Гадаю, нам треба познайомитись. Мене звати Гарольд, я твій кузен у третіх… словом, щось таке. А ти — нове надбання нашої поважної родини, названа Розина дочка Торі.

— То й що?

— Нічого. Хочеш, підемо звідси?

— Куди?

— Туди, де веселіше.

Він бере мене за руку й заходить в освітлену кімнату. Метушня вже скінчилася, всі трохи заспокоїлись. Гарольд тримає мене за руку і мені це чомусь подобається.

— Тітко Софіє, я заберу ненадовго нашу дівчинку.

— Ні, Гарольде.

Її обличчя стає холодним і непримиренним, так, наче вона побачила свого класового ворога. Власне, так і є. Я її класовий ворог. От тільки дивиться вона не на мене, а на мого супутника.

— Дівчинці завтра на заняття. Крім того, вона має бути покарана за свою жахливу поведінку, на неї скаржиться психолог, знаєш? Вікторіє, негайно йди нагору. Гадаю, я не мушу повторювати. Ходімо до кабінету, Гарольде.

Ми втрьох піднімаємося сходами. Моя рука ще в руці чоловіка. Чорт, це могло бути цікаво, а стара все зіпсувала. Тому я постою тут і трохи послухаю, про що вони там патякають.

— Нам коштувало великих зусиль і ще більших грошей, аби Роза змогла приїхати.

— Але дівчина…

— Роза має її за дочку і це її право. Вона дивна дівчинка, але все якось владнається. Але спершу вона мусить навчитися приборкувати свій шалений характер. Зрозуміло?

— Тітко Софіє, я ж тільки…

— Гарольде, якщо я дізнаюся, що ти торкнувся цієї дівчини, я тебе знищу. А тепер поговорімо про справи. Я перевіряла рахунки, що їх приніс Мотлі. Досить дивна картина, знаєш? Ось, поглянь, що я знайшла.

— Не може бути!

— Може. Натан приховав частину товару, а виторг забрав собі.

— Від тебе ніщо не сховається, еге ж?

— Так, Гарольде. І ти знаєш, що робити. А щодо дівчини…

— Тітко Софіє, я просто хотів…

— Гарольде, вона ще незаймана. І вона тепер член нашої родини, хочемо ми того чи ні, так склалося. Я тобі сказала, ти мене чув. Наступної такої розмови не буде.

— Я гадав, ти терпіти її не можеш!

— Вона — просто вперте й зухвале дівчисько, але в неї є на це причини, Гарольде. І саме з таких завзятих бувають люди, ти це знаєш. Роза — моя небога, донька моєї єдиної сестри Осни. У нас із Хаїмом не було власних дітей, я хотіла, аби Роза приїхала, та вона шалено любить маленьке чудовисько, тому не погоджувалася лишити її там. І я бачу, дівчина любить Розу, бо якби не це… Тому я мушу терпіти її витівки, Гарольде. А ти май на увазі.

— Не хвилюйся так!

—І питання з Натаном маєш владнати до завтра. Час пішов, Гарольде. Чим вона тобі так сподобалась?

— Тим… що не намагається нікого з себе вдавати.

— Як і ти. Це небезпечна риса.

— Це такий стиль, тітко Софіє. Гаразд, мені вже час, чекають справи. Я попрощаюся з нею, о'кей?

— Хай тебе чорти візьмуть, Гарольде!

Я прослизаю до себе в кімнату. Невже він зайде до мене?

— Погана дівчинко! Ти підслуховувала, а це негарно.

— Чому?

— Тому що… справді, а чому?

Його теплі руки обвивають мій стан і мені якось… приємно, чи що? Не знаю.

— Я привезу тобі нових ляльок.

— Не треба. Мені були потрібні ті.

Його уста торкаються моїх. Зрештою, це навіть цікаво. Він теж любить м'ятну жуйку.

— Ти маленька дикунка. Я привезу тобі щось красиве, хочеш?

— Переб'юся. Йди геть, ти мені набрид.

— Гаразд. Але я повернуся.

— Скажеш це старій потворі.

Він обережно цілує мене і вислизає з кімнати. Він ходить тихо, наче великий кіт. Так, він схожий на великого хижого кота — своїми м'якими скрадливими рухами, в яких бринить прихована шалена сила, своєю нечутною ходою й лагідною посмішкою, за якою ховаються довгі гострі ікла хижака.

Тоді вже я зрозуміла, що ми з тіткою Розою втрапили, куди не чекали. І ці люди так просто не відпустять нас. Ніколи не відпустять.

— Розо, це дурниці, — стара випросталася в кріслі. — Куди ви підете? Згодна, я іноді буваю різкою, але я хочу вам обом тільки добра.

— Я вдячна за все, але…

— Гаразд. Роби як знаєш. Я вас не тримаю, у нас вільна країна.

Тітка Роза тоді не знала — нас не відпустили назовсім. Нам дозволили трохи прогулятися. Мабуть, це й досі триває, та тепер мені до цього немає діла.

8

Будинок вигулькнув перед нами, як стій та бач. Отаке моє щастя. Десь тут мають бути прадавні інкські міста, святилища й храми, а натомість серед лісу розкинувся будинок — такий собі мавзолей в іспанському стилі. Мабуть, хтось там, нагорі, вирішив, що досить з нас руїн.

—І що це таке?

— Будинок. — Луїс сідає на камінь. — Індіанці говорили, що в цьому будинку Педро тримає тих, хто був у літаку.

Ед стрепенувся, як бойовий кінь, що застоявся в стайні. Я вже знаю, що він хоче сказати, тому скажу перша:

— Ми туди не підемо.

Але я вже знаю, що