Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

Артеміс проковтнув образу і прибрав промінь ліхтаря від заду Мульча. План був простим. Вони риють тунель під спорудою парку та чекають на Холлі під кліткою з лемурами. Зв’язок із Холлі Арте­міс має встановити за допомогою ЛЕПреконівського комунікатора ближньої дії, який був наклеєний у нього на щоці — ця частина плану трималась у та­ємниці від Мульча. Від цього моменту план був не­ясним. Або вони вискакують та хапають лемура, поки Холлі сіє паніку серед тварин, або, якщо Арте­міс молодший уже здобув лемура, Мульч вириває яму під Батлером, а Холлі тим часом забирає здобич у хлопця.

«Усе дуже просто, — подумав Артеміс. — Що не­звичайно для мене».

— ОК, Хлопче Бруду, — сказав Мульч, видовбу­ючи своїми пласкими пальцями виїмку у формі ци­булини. — Ми тут. Під позначкою X — мавпи.

— Лемури, — виправив Артеміс автоматично. — Ти впевнений, що зможеш відрізнити специфічний запах цих тварин від інших?

— Я гном, людино. Гном’ячий ніс відчуває різни­цю між звичайною травою і конюшиною. Між чор­ним та каштановим волоссям. Між собачим та вов­чим лайном.

Артеміс невдоволено застогнав.

— Це означає «так»?

— Ну звісно ж. Добре це запам’ятай, і тоді, мож­ливо, я не стану одружуватись із твоєю сестрою.

— Якби в мене була сестра, вона б навік залиши­лась невтішною.

Вони присіли в тунелі на декілька хвилин, і їм ста­ло чутно гарчання і хропіння нічного парку, яке про­никало крізь глину. Внаслідок якоїсь дивної анома­лії, щойно звуки потрапляли до тунелю, вкритого гномською слиною, вони опинялися в пастці і ха­отично відбивалися від стін. Артеміс почував себе так, ніби він потрапив у лігвище лева.

Але це ще було не все. Він помітив, що Мульчеві щоки палали яскраво-рожевим кольором.

— Якісь проблеми? — запитав він, не в змозі при­ховати нервове тремтіння.

— Я дуже довго тримав у собі ці гази, — відповів гном крізь зуби. — І найближчим часом вони ви­йдуть. У тебе є якісь проблеми з носовими пазухами?

Артеміс похитав головою.

— Шкода, — сказав Мульч. — Це могло б їх про­чистити.

Якби мова не йшла про порятунок матері, Арте­міс утік би тієї ж миті.

На щастя для носових пазух Артеміса, Холлі ви­кликала його через комунікатор. Це була базова віб­раційна модель, яка надсилала сигнали безпосеред­ньо до вуха Артеміса без будь-якого зовнішнього шуму. Артеміс чув слова Холлі, але не чув її голосу. Комунікатор був здатен відтворювати лише робото-подібні звуки.

— Я на місці. Прийом.

Артеміс поклав палець на комунікатор, замика­ючи ланцюг, щоб можна було говорити.

— Добре. Ми прямо під кліткою. Ти бачиш во­рога?

— Ні, на горизонті нікого немає. Але я бачу лему­ра. Він, здається, спить на нижній гілці. Я можу з лег­кістю дістатися до нього.

— Не треба, Холлі. Залишайся на місці. Ми самі дістанемося цілі. А ти стеж за мною молодшим.

— Зрозуміла. Не гай часу, Арті. Вгору, вниз і на­зад до машини.

Арті?

Артеміс був здивований, що ельфійка так його на­звала. Так його називала тільки мати.

— Затямив. Угору, вниз і назад.

Арті?

Мульч різко вдарив його по плечу.

— Ти коли-небудь зосередишся? Не схоже, що ти можеш стати великим.

— Дуже добре. Продовжуй. Старайся говорити тихіше.

Мульч змінив положення тіла, сівши навпочіпки і впершись у стелю тунелю.

— Надто пізно, щоб бути тихим, — хрюкнув він. — Натягни на себе піджак.

Артеміс ледве встиг зробити це, як Мульч випустив громоподібний фонтан газів і землі, окропивши хлоп­чика грудками неперетравленого ґрунту. Слина гнома розлетілася в тисячі місць, і Мульч, крутнувшись, зле­тів угору, легко пробиваючи прохід на поверхню.

Щойно пил трохи осів, Артеміс вибрався слідом за ним у клітку. Мульч, відскочивши від низької сте­лі, впав без тями, його заплутане волосся було в кро­ві, задній клапан тріпотів, як шкарпетка на вітрі, поки виходили залишки тунельних газів.

«У клітці низька стеля?»

Лемур у сусідній клітці здавався надзвичайно зди­вованим колотнечею і стрибав угору і вниз на обрі­заній гілці, втиснутій між брусками.

«Це не та клітка, — зрозумів Артеміс. — Ми не в клітці лемура. А в чиїй же ми клітці»?

Перш ніж у нього з’явився час з’ясувати це, його комунікатор подав звуковий сигнал, і бездушний ав­томатизований голос прогудів:

— Витягни Мульча звідти, Арті. І зараз же повер­тайся вниз.

«Що ж там таке? — зацікавився Артеміс. — Що в цій клітці»?

Тієї ж миті угандійська двохсоткілограмова гір­ська горила врізалася в нього, так і не давши йому змогу поставити своє питання.

Молодий Артеміс і Батлер спостерігали за всім цим через прорізі у камуфляжному укритті, розта­шованому перед клітками. Укриття було сховано се­ред саду каменів і декоративного ставка, що дозво­ляло зблизька досліджувати повадки різних тварин, не порушуючи їхнього природного ритму дня. Ди­ректор виявився досить люб’язним і тоді навіть до­зволив Артемісу посидіти в кріслі спостерігача.

— Одного дня ви зможете управляти тепловізором та іншим обладнанням просто із цього крісла, — сказав він.

— Можливо, навіть раніше, ніж ви думаєте, — від­повів Артеміс.

— О боже мій, — сказав Батлер, і ця фраза прозву­чала занадто витончено як для його скрипучого го­лосу. — Мабуть, це дійсно боляче. — Він потягнувся в кишеню за дротиковим пістолетом. — Я простягну йому руку допомоги або хоча б поділюся дротиком.

Батлер возився зі своїми дротиками. Два нічних сторожа вже лежали без тями на ліжку в укритті.

Через прорізі-віконця Артеміс і Батлер дивились на зловмисника, якого величезна горила тріпала, немов ганчір’яну ляльку. Третій, який був у клітці, зазнав невдачі, і, здавалося, був добитий газами, що енер­гійно виривалися з нього.

«Неймовірно, — подумав Артеміс. — Цей день по­вний несподіванок».

Він набрав кілька паролів на комп’ютерній клаві­атурі, переадресовуючи систему тепловізора.

— Не думаю, що дротик буде потрібен, — сказав він. — Допомога вже в дорозі.

І дійсно — червоний відблиск проскочив по брукованій доріжці і застиг перед кліткою горили.

— А це вже цікаво, — задумливо промовив деся­тирічний Артеміс.

Холлі одразу ж почала діяти. Вона обережно схо­валася позаду широкого стовбура привезеного сюди баобаба, без захисного екрана, аби не марнувати свою магічну енергію, не випускаючи з ока молод­шого Артеміса, коли Мульч прорив тунель не в ту клітку. Він із силою вилетів угору разом з грудою землі, його жбурляло по всій клітці, як пінбольний м’яч, і врешті-решт бідолаха рухнув на підлогу.

Мешканець клітки, чорно-сіра горила, одразу