Читати книгу - "Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

— Цього навіть Ромаї не знав. Але там є версії.

— Так. Привести військо міг хтось інший. А її могли сподіватися використати, щоб вона ввела їх туди, в Оазу. Адже вони не могли збагнути, що така Оаза — обманом не відкривається. Ти добре закрутила сюжет, я й не чекав від тебе.

— Дякую, любий. Рада, що тобі сподобалось, — гірко зітхнула Марина.

— А що ти хотіла сказати вчора, коли я читав?

— Я хотіла сказати, що в нас є дочка, і це наш порятунок.

— Порятунок чи спасіння?

— Наразі порятунок. Вона шукатиме нас.

— І в мене на роботі шукатимуть мене. І тебе шукатиме твій Король Артур.

— Артур Король... ще невідомо, коли похопиться. На твоїй роботі похопляться лише після вихідних. А Жанна чекатиме сьогодні ввечері мого дзвоника. І буде занепокоєна, як його не буде. Скаже бабусі, а та запустить пошук. Вона знає, де ми.

— А ти не перебільшуєш важливість того сеансу зв’язку?

— Ми живемо з нею окремо, як ти знаєш, Романе. І єдине, в чому мама мала бути пунктуальною — це бути на зв’язку точно в призначений час.

Роман з Мариною говорили ще багато про що. Зв’язку зі світом так і не було. Але між ними зв’язок міцнішав. Роман обіймав її, і Марині хотілося думати, що він обіймає її, як коханий чоловік, а не як людина, якій холодно. Вона пригорталась до нього й відчувала, що сили вертаються до нього. Ні, вони не робитимуть тут того, що робили в каплиці Симона Мага. Але все-таки вони починають ставати подружжям. Невже, коли це нарешті почалося, вони так і залишаться в закинутій печері, і хижі птахи зроблять з них два скелети?

Марині іноді здавалося, що їй навіть і не хочеться, щоб отак зараз їх знайшли. Бо тоді урветься їхня відверта розмова, якої вона чекала дванадцять років. Усе змішалося в її голові: і пам’ять про безрадісний шлюб, і недавня розповідь про Мелану, малу декласовану відьмочку, яка зуміла так скалічити життя двох розумних талановитих чоловіків.

— Романе, а на вечірці в твоєму домі незадовго перед поїздкою її вже не було?

— Вона там була. Корчила з себе прислугу, розносила напої гостям. Типу я в вашому домі лише служебка. Після таких її демаршів тато бував особливо запопадливий із нею. Але того разу вже не спрацювало, і тато вже не догоджав їй. Із цим враженням я їхав тоді в Дім Круків.

— То я ніби пригадую ту дівчину. Обличчя не згадаю, лише підкреслену запопадливість до гостей. Але вона, здається, була без сережок.

— Не пам’ятаю щодо її сережок. Тоді в нас було багато жінок із сережками. Але вона начепила на себе все темне, хоча завжди ходила в барвистому.

— Коли я почала жити у твоєму домі, там не було слідів жінки. Траплялися речі твого батька, ми їх всі перенесли зі спальні до скрині в бібліотеці. Але ніяких речей молодої жінки. Ні одягу, ні косметики.

— Коли я повернувся з лікарні, я ж там пробув зовсім недовго, ховав друзів, спалював тіло батька... А вона не з’явилася. Раніше вона так надовго не зникала. Я вже не йшов до циганського ресторану на північній околиці, де збиралися їхні. І я знищив всі її лахи, які вона тримала в нашому домі.

— Спалив?

— Спалив, але не на вогнищі, бо з попелу повстають. А спалив їх у діжках в кислоті, як навчив тато, щоб знищити остаточно. Всі її речі, її мазі, її паскудні привороти, якими вона нас крадькома мастила. А ти ніколи не застосовувала ніяких приворотів, Марино?

Марина зітхнула. Вона не знала, яким штурмом могла б вона взяти фортецю байдужості Романа. Омбра сміялася з неї:

— Одружила! Маєш мужа і дитину! І що з того?

Ніна заздрісно кричала їй:

— Але ж він тебе трахає, трахає! І дітей непотрібних не робить! А ти з жиру бісишся! В такому палаці живеш! Пожила б на зйомній хаті з чотирма дітьми!

Співчуття приходило лише від Лини. І конструктивні пропозиції.

— До мене лізуть більше, ніж треба. А ти власного чоловіка не знаєш, як прихилити поближче. Ходімо разом до ванни.

Вони роздяглися, і Лина натерла її своїми рідинами впереміш із духмяними оліями. А Роман того вечора бридливо відсувався від неї, як ніколи. А зараз розповідає:

— Тато вже зовсім в кінці свого життя навчився сам і навчив мене ідентифікувати все те, що паралізує волю чоловіка. Він хотів не проганяти її, щоб вона сама пішла. Я іноді думав, що так воно і сталося. Але мав сумніви. І боявся, що вона одного дня прийде. Хоча в домі вже була ти, це мало би відстрашити її. Але й ти, Марино, застосовувала якісь падлючі привороти, правда?

— За тим було страждання, Романе. Коли не знаєш як...

— І все одно жінки не повинні робити такого.

— Але ж я й нічого не добилася тим.

— Але я недаремно побоювався тебе. Моя Мелана зникла. Але твоя Мелана жила в тобі.

— Але її в мені вже нема! Вона пішла і десь померла. Я, щоправда, так і не знаю, хто її вбив. Але серед живих її нема. Або вона зайшла собі іншого чоловіка і щаслива з ним.

— Ця ваша нав’язлива турбота, це ваше жіноче бажання догодити чоловікові буває таке п-паскудне!

— Тобі не догодити, Романе! Дружина Артура Короля вгадує всі його бажання, і він це не вважає паскудним, і навіть навпаки, пишається, яка в нього хазяєчка.

— Яке мені діло до твого Короля Артура? Мені — догоджати не треба! Ви, жінки, рветеся показувати чоловікам свою турботу, щоб потім виждати нещасливої хвилини й нав’язати їм свою волю! Це імітація добра! Коли жінка догоджає чоловікові, вона прагне добра для себе, а не для нього!

— Але ж скількох жінок ламали, щоб вони стали запопадливими перед чоловіками!

— Але ж деякі так і не ставали такими! Так, багато чоловіків користується послугами дбайливих баб, але їх ніхто не любить! Є такі, хто їх цінує, але й ті їх не люблять, не люблять! Ніхто ніколи не полюбить бабу-дбаху!

— Дбаху?! Але дбахи дбають, бо кохають!

— Та від вашого кохання хочеться вити на повний місяць! Із пикою, перемазаною