Читати книгу - "Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Євгенія Кононенко

Камінна оргія

Камінна оргія

З тих самих літер наші імена.

Нас поєднала сила руйнівна.

Із віршів Марини Перистері

Рома́ї йшов з Іра через пустелю до Оази, де живе їхня кегелія, їхня громада обраних, і цей день, який догоряє на заході над пустелею, був тяжкий, як кінець світу.

Ромаї знає, що друзі вмирають. Він знає: старий Євані́ пішов саме так, як і мають іти з цього світу обрані, а не так, як того хотіли ті, хто засудили його до жахливої страти. Знав, що Євані вже у Царстві. Але він, мудрець і учитель, не відав, як подолати цю велику печаль.

Ромаї згадав останню усмішку сивого Євані кілька годин тому, і те, як вони попрощалися. Коли він, стоячи серед божевільного натовпу, підняв руку в прощальному жесті до засудженого, це могло видати його. Але щодо себе Ромаї не переймався, бо він сам — направду невразливий до будь-яких виявів людського безглуздя. І хоча радіти смерті не годиться, але він мимоволі зрадів, коли Євані зсунувся до підніжжя стовпа, до якого його мали прикрутити ті, хто вершив над ним неправедний суд, і завмер, відкинувши сиву голову з розплющеними очима, із несподіваною серед цього божевілля посмішкою. Розплющені сині очі Євані засвідчили, що то таки смерть, не імітація. Тож кати не отримали нечестивого, проте схваленого законом задоволення познущатися з безпорадного засудженого. А скажений натовп на майдані не побачив хмільного кривавого видовища. Якийсь чоловік несподівано для себе вигукнув, що Євані невинний, якщо боги дозволили йому так померти, чим спрямував на себе лють юрби. І лише він, Ромаї, який стояв серед них, лише він знав, скільки вищих сил було покликано, і скільки сил це вартувало особисто йому, щоб Євані скінчив свій земний шлях з усмішкою, а не з кривавою піною на вустах, чого чекали від нього ці людці, які так легко стають нелюдами.

Ромаї відчув руку Євані в себе на плечі так по-справжньому, що мимоволі озирнувся. Нікого поряд не було, за спиною — лише безкрая пустеля, яка починалася одразу за східною околицею Іра. Але дотик на плечі — реальний. Євані йтиме з ним пліч-о-пліч через гарячу пустелю до самої Оази.

Ромаї пішов звивистою стежкою на рудій каменистій землі. Стежина повела вгору, і от уже він на пагорбі, невисокому, проте його не побачиш, якщо піти не тим шляхом. Ось і несподівана Зелена Рівнина, посеред неї — велике гіллясте дерево, якого не видно знизу — одна з багатьох таємниць цієї горбистої місцевості. Іноді люди з їхньої кегелії, повертаючись до Оази, відпочивають під її гіллям, щоб набратися сил перед останніми перепонами. Ромаї був виснажений, як ніколи доти, але на перепочинок під деревом не спинився.

Благодатна Зелена Рівнина з деревом посередині несподівано закінчується крутим підйомом. Шлях до їхньої Оази пролягає через Долину Каміння, Емек-Авней, яка широчіє за цією стіною. Загін охоронців з Іра, який, довго блукаючи по пустелі, одного дня все-таки зміг дістатися до Зеленої Рівнини, при переході через кам’яний перевал було безжально вкаменовано, але не руками братів і сестер з Оази, а через невміння непосвячених ходити камінними стежками, не спричинивши каменепаду. Нікого не було забито на смерть, але вояки Шаліта з гулями й синцями тікали, вголос проклинаючи тих, кого їм було наказано захопити, а подумки — тих, хто їх послав. Їхні розповіді після повернення з невдалого походу вселили священний жах навіть серед відважних вояків. Ходили й розповіді про те, чого насправді не було, як то оповідають тоді, коли стається таке, чого не бувало раніше. Тож ні обіцяна щедра винагорода, ні страшні погрози не могли зібрати бодай невеличкий загін: хлопці падали в ноги, благали вбити їх, але не слати до страшної Емек-Авней.

А Ромаї легко подолав каменистий хребет і без пригод перетнув грізну Долину Каміння. Він йшов по кам’яному містку над долиною, хоча можна було пройти по її дну. Люди з кегелії звикли ходити поміж сіро-чорного каміння і не боялися ні гортанних криків хижих птахів, ні їхніх гострих дзьобів. Ніби йшли звичайною місциною, Ромаї піднявся каменистою стежкою на схил з протилежного боку долини та увійшов до Оази. Квітуча Оаза є домом Йому і тим, хто з Ним.

Тільки-но він спустився і ступив по траві, як до нього підбігла Мелана, яка, схоже, давно чекала на нього. Молода смаглява жінка у великих сережках, які сяяли під її покривалом, як повторення півмісяця, який вже вийшов сяяти в бузковому небі. Мелана заходилась розв’язувати ремінці його сандалій. Брати й сестри знають, що саме треба зробити, щоб прибулий відчув миттєве блаженство, знайоме лише тим, чиї ноги пізнали злигодні тривалого ходіння по брудному місту і по гарячій пустелі. Ромаї й сам робить таке для тих, хто повертається до Оази.

А Мелана все робить не так. Ось вона намагається підняти його натомлену ногу, щоб змастити олією ступню. Але йому буде зле стояти на одній нозі. Він опирається її недоладній нав’язливій турботі, намагаючись не ображати дівчину. Їй не вдалося підняти його ногу, тож вона заходилась гоїти пальці його ніг та кісточки.

Враз неймовірна судома струсила все тіло Ромаї. Жінка ніби приклала до його натомленої ноги розпечену жаринку. Він глянув на Мелану і зрозумів, що вона збирається зробити те саме вдруге: сидячи навколішках, крадькома виймає з-під одежини свою руку, змочену клейкою рідиною з-поміж її ніг. Поганський звичай причарувати мужчину — змусити його прийняти вологу зі своїх воріт, змішану із сечею. Бідна жінка, подумав Ромаї, ніяк не збагне, що чоловіка з Оази їй не причарувати.

— Не треба, Мелано, я сам змию пил зі своїх ніг. А ти йди допомагай готувати вечерю.

Ромаї трохи відступив убік від Мелани й сів на камінь, прогрітий протягом гарячого дня.

— Біля вечері багато їх, — жалісно й надривно схлипнула Мелана, що разюче контрастувало з лагідним спокоєм братів і сестер, — не жени мене, дозволь побути біля тебе.

Вона спритно підповзла до нього на колінах і сіла на землю, старанно огорнувши свої ноги тканиною, мовляв, не хочеш мене як жінку, то прийми бодай мою відданість.

Ромаї знає, що Мелана закохана в нього як у чоловіка. Це знають тут усі. До їхньої кегелії Ерос, бог кохання тих країв, звідки Мелана, не летить. Сестер і братів єднають інші почуття. Але Мелану не женуть геть. Вона або піде від них сама, або згодом стане іншою.