Читати книгу - "Троє на Місяці, Ющук Іван"

І відразу ж заговорив Друг, тобто не він, а його голос…

– Ти теж відчув, що корабель хитнувся? – запитав Капітан у Граматика.

– Мені здалося, ніби я втрачаю рівновагу, мовби закрутилася голова. Але це тривало тільки мить. І відразу голос Друга…

– І в мене було таке враження, наче корабель гойднувся. Мабуть, Друг саме підірвав себе, і хвиля, що покотилася Місяцем, ледь штовхнула наш корабель, а від цього в синтезаторі мови увімкнувся механізм творення звуків. Друг ще востаннє обізвався до нас… – Капітан обернувся до ілюмінатора і непомітним рухом протер очі.

Граматик позапаковував деталі, які залишились від Друга, і сховав їх. На Землі вони обов'язково відновлять свого доброго Друга. І ці деталі пригодяться.

Хлопці повмощувалися спати. Капітан залишився сам біля ілюмінатора.

"І чого це люди тратять хтозна‑скільки зусиль, і коштів, і знань, навіть ризикують життям, щоб відібрати щось в інших людей? – вертілося в його голові. – Чи не краще було б цю енергію спрямувати на те, щоб жити з злагоді з природою? Скільки б можна було зробити! Той же Гарріс зі своїми роботами міг би обладнати на Місяці космодром. Міг би тут збудувати обсерваторії, оранжереї, приміщення для дослідників. Так ні, виліз аж на Місяць, щоб сплюндрувати, знівечити Землю, повбивати моїх тата й маму, Оксану, товаришів, людей… Заради того, щоб побряжчати в долонях золотом, погратися діамантами…"

Капітан аж кулаком замахнувся від обурення.

Скільки ще таємниць приховано в космосі! Може, й отут, під місячною корою, розсипані алмази, лежить золото, як звичайнісінький тобі метал. Хоча навряд. Але у Всесвіті повинні десь бути й такі планети, де алмазні камені валяються під ногами, як сміття, а золотою галькою вкрите дно річок та морів. І з них ніякої користі нема, нікому вони не потрібні. Навіть як будівельний матеріал не годяться. Хіба що діти граються ними в крем'яхи, якщо там живуть розумні істоти.

Треба летіти на інші планети, досліджувати їх, проникати в таємниці природи. Ось куди слід спрямовувати всі сили людського розуму, а не на те, щоб нищити одні одних.

А такі, як цей Гарріс, тількі відкидають людство назад до печерних часів. Егоїст нещасний! Вчений злочинець!..

"А що, як Другові не вдалося прорватися до нього на корабель? Отже, загроза не ліквідована…"

Капітан рішуче опустив забороло на шоломі, одяг рукавиці й тихесенько, щоб не розбудити хлопців, вийшов у шлюзову камеру. Не зоглядівся, як уже ступав місячною поверхнею. На диво, йому під ногами рідко траплялися камені, а якщо й траплялися, то він легко перестрибував через них. Мовби крила виросли.

Невдовзі з‑за обрію показалися чотири гори. Від сонячного світла вони були аж білі. "А ще кажуть, що на Місяці все чорне, – подумалося йому. – Отже, четверта гора від Землі".

Земля дивилася на нього приязно й підбадьорливо. І була вона якась наче більша, ніж звичайно, мовби пересунулася ближче до Місяця. Капітан ішов чимраз швидше.

Нарешті він обігнув четверту від Землі Білу гору, з‑за якої перед ним виринула важка чорна ракета. Біля неї у місячному поросі лежав розчавлений Друг: боки зяяли пустотою, ноги пошкоджені. Тільки його добрі очі блищали непошкоджені.

Капітан поспішив до корабля, туди, де виднілися вхідні двері. Ллє перед ним погрозливо виріс циліндроголовий робот.

– Let me pass! – владним топом по‑англійському наказав йому Капітан.

Але той не вступався з дороги. Стояв мов укопаний.

Тоді Капітан сказав перше‑ліпше, що йому спало на думку:

– Come to the black‑board!

Від цих слів робот злякано шарпнувся й помчав кудись за ракету. Капітан, не гаючи пі секунди, натиснув кнопку, вскочив у кабіну ліфта й поїхав нагору.

Ось і каюта піратського корабля. Капітан опинився віч‑на‑віч з найнебезпечнішим у світі злочинцем: перед ним у кріслі бундючно сидів той миршавий чоловічок з цапиною бородою, про якого з таким жахом розповідав Незнайко.

– Ви Джек Гарріс? – запитав Капітан.

– Так, я інженер Джек Гарріс, винахідник чистої пі‑мезонної зброї.

– Своєю зброєю ви хочете знищити всіх людей Землі?

– Так, я хочу і знищу, бо я всесильний.

– Навіщо ви хочете це зробити?

– Коли я знищу людей, тоді будуть моїми все золото, все коштовне каміння і всі дитячі іграшки.

– Дайте відповідь ще на одне запитання. Це під вашим керівництвом пірати пограбували космічну експедицію на Ганімед і трапспорти на Марс?

– Так. Мені потрібна була найновіша електроніка й бурове обладнання.

– Міжнародний суд у Страсбурзі виніс рішення про ваш арешт або знищення. Я оголошую вас арештованим, прошу одягти скафандр і йти за мпою. Ми доставимо вас на Землю…

– Ха‑ха‑ха! – розреготався чоловічок. – Бач, чого захотів! А таке бачив?

Він викинув уперед обидві руки, у яких зловісно зблиснули смертоносні бластери.

І – …

Коли(сь), усього (на) всього, (по)двоє, (аби)як, (по)просту, сяк(так), іти в(ночі), раз(у)раз, віч(на)віч, один(по)одному, танути по(волі), (аби)куди, (на)сухо, сам(на)сам, як(небудь), (на) жаль.

Ключ.  Випиши підряд слова і словосполучення, у яких частина, взята в дужки, пишеться: 1) разом; 2) окремо; 3) через два дефіси; 4) через один дефіс. З перших букв прочитаєш два слова.

XXIX. Глибока розвідка

Граматик і Незнайко вирішили пробиратися до піратського табору навпрошки. Спочатку вони йшли слідами, що їх залишили Капітан з Незнайком і Другом. Але далі сліди почали відхилятися все більше ліворуч, і вони тепер уже протоптували в місячному пилу свою стежку.

– То це я, коли тікав з полону, зайшов так далеко вбік? – аж сам собі не вірив Незнайко. – Я ж, здається, весь час орієнтувався на сонце.

– Коли людина йде без дороги, вона завжди збочує трохи ліворуч. А ти, навпаки, забрав праворуч, – здивувався Граматик, але вже через хвилину знайшов відповідь на цю загадку. – Ага, зрозуміло. Тебе зліва сліпило сонце, і ти мимоволі відвертав голову праворуч. А куди голова веде, туди й ноги йдуть.

– То, виходить, я міг і не потрапити на корабель, а піти кудись далі? – з запізнілим страхом запитав Незнайко.

– Але ж не пішов, – заспокоїв його Граматик.

– Це Друг врятував мене. Він привів до мене Капітана. Я, Граматику, хочу вам допомагати, коли ви будете робити нового Друга. Правда ж, я зможу навчитися так, як ви, щоб усе знати і вміти? – з надією в голосі запитав Незнайко.

– Чом не зможеш? Зможеш, – упевнено заявив Граматик. – Людина все зможе, аби тільки дуже захотіла. Тобі для цього треба буде спочатку навчитися швидко читати – починатимеш на невеликих текстах, а потім перейдеш на більші. Якщо довший час потренуєшся, то навчишся обов'язково. А коли швидко читаєш, тоді вже й легко вчити всі інші предмети.

Незнайко важко зітхнув. І наліг на ноги, щоб не відстати від Граматика.

– І завжди треба читати уважно, – вів далі Граматик, – нічого не пропускати, в усе вдумуватися. А то дехто прочитає, наприклад, що після б, п, в, м, ф перед я, ю, є, ї ставиться апостроф, – і на цьому заспокоюється. Але ж апостроф між цими буквами не завжди ставиться. І на це є своє правило… Або прочитає, що таке дієприкметник, а на те, що пасивні дієприкметники завжди пишуться з одним н , і не зверне уваги. Читати – це все одно, що йти в розвідку: треба все помічати, все запам'ятовувати. Тільки тоді буде користь з читання.

– У мене найгірші справи з математикою. І інформатика не дається, – несміливо поскаржився Незнайко. – Якби мені це підігнати.

– Коли повернемося додому, я тобі допоможу, – пообіцяв Граматик. – Але спочатку візьмемося за мову, бо без доброго знання мови ніяку іншу науку засвоїти не можна. Мова – основа всякого мислення.

Якийсь час вони йшли мовчки. На обрії перед ними здіймалися чотири гори, за які їм треба було заглянути, щоб розвідати, що там діється. Праворуч від них м'яко світилося кружало рідної Землі.

– Це правду казав Капітан, що ми скоро летимо додому? – перший порушив мовчанку Незнайко.

– Мусимо летіти, бо все вже кінчається: і повітря, і вода, і харчі, – із жалем промовив Граматик. – А ми ще так мало зробили, навіть Місяця як слід не оглянули. І все через піратів.

– А я вже досить набувся на Місяці. Він гарний тільки тоді, коли з Землі на нього дивишся. Не подобається мені тут, – признався Незнайко. – Хоч би тобі якась травинка. Нема нічого. І сонце, мовби хто прип'яв його, стоїть на місці – не заходить і не сходить. І брьохатися по цьому слизькому попелі важко.

– А ти гадав, що тут як на Чорному морі в Скадовську? Ще й черепашки хотів збирати.

– Назбирав я трохи камінців, та й ті витрусилися з кишені, коли людолов ніс мене. Нецікаве тут каміння, кострубате, сіре якесь.

Незнайко, який спочатку ще мав силу йти поруч з Граматиком, тепер почав відставати. І він мимоволі скошував очі на плакат, що висів на Граматиковій спині. Такі плакати висіли й на ньому – спереду й ззаду. На них англійською мовою було написано "Let alone", тобто "Залиши в спокої". Це Капітан з Граматиком таке вигадали. Мовляв, роботи прочитають і не будуть зачіпати їх. Може, й так… Але все одно треба гав не ловити, щоб часом не попастися на аркан.

А до пагорбів було вже рукою подати. Принаймні так здавалося, бо кожен камінчик, кожна тріщина на них вирізнялися мов на долоні. Іноді здавалося: простягни руку – і доторкнешся до них. Насправді ж іти до них було ще з півкілометра.

– Може, відпочинемо під цим каменем? – попросився Незнайко.

– Гаразд, – погодився Граматик.

Граматик оглянувся назад. Корабля вже не було видно. Перевів погляд на Незнайка: лоб у нього був аж мокрий від поту.

– Сідай у тінь, – порадив йому Граматик. – Перепочинемо й розійдемося. Ти підеш праворуч, пройдеш між першою і другою горами і, як ми вже домовилися, розвідаєш, що роблять роботи, скільки їх, чи й далі готують променеву гармату, оту схожу, як ти казав, на велетенський казан споруду.