Читати книгу - "Ліс таємниць"

Коли вони досягли табору Річкового Клану, Вогнесерд побачив, що їхній острів тепер відділяв від берега широкий канал. Низько схилене гілля верб полоскалося у воді. У просвітах не було видно жодного кота, зате Вогнесерд ясно бачив срібну воду, що плюскотіла серед кущів навколо табору.

Леопардошубка спинилася, стривожено дивлячись на острів.

— Вода ще піднялася, відколи ми пішли з табору, — нявкнула вона.

Поки воєвода говорила, на схилі, де Вогнесерд із Сіросмугом колись ховалися перед зустріччю із Срібнострумкою, пролунав крик:

— Леопардошубко! Сюди!

Озирнувшись, Вогнесерд побачив Кривозора, який виходив з-під прихистку чагарів. Світла плямиста шубка провідника геть промокла, хутро стирчало навсібіч, а звихнена набік щелепа надавала йому такого вигляду, наче він сміється з патруля та його в’язнів.

— Що трапилось? — запитала Леопардошубка, щойно вони підійшли до Кривозора.

— Табір затопило, — відповів провідник. Його голос був безбарвний і надламаний. — Довелось перейти сюди.

Поки він говорив, ще двоє чи троє котів обережно вийшли з кущів. Вогнесерд помітив, як просвітлів Сіросмуг, побачивши серед них Срібнострумку.

— І що ж ви нам принесли? — мовив далі Кривозір. Він примружив очі, глянувши на Вогнесерда і Сіросмуга. — Шпигунів Громового Клану? Наче нам і без того мало клопотів!

— Вони знайшли кошенят Мрячконіжки, — пояснила йому Леопардошубка, даючи знак Чорнокігтю й Каменешубу принести кошенят. — Кажуть, що витягли їх із ріки.

— Жодному слову не вірю! — крикнув Чорнокіготь, опустивши кошеня на землю. — Не можна вірити Громовим котам.

На згадці про кошенят Срібнострумка повернулася і знову зникла в кущах. Кривозір підійшов уперед і обнюхав два нерухомі клубочки хутра. Кошенята поволі очунювали від заціпеніння і вже намагалися сісти, хоч і досі були мокрі з голови до лап.

— Кошенята Мрячконіжки зникли, коли затопило табір, — зауважив Кривозір, звертаючи холодний погляд своїх зелених очей на Вогнесерда і Сіросмуга. — Як сталося, що їх знайшли у вас?

Друзі обмінялися кислими поглядами, обоє були роздратовані від перевтоми.

— Ми перепливли річку, — саркастично нявкнув Вогнесерд. — Пробралися до вашого табору так, що нас ніхто не помітив, а тоді…

Його перебив гучний крик. Мрячконіжка вилетіла з кущів і кинулася просто до них.

— Мої кошенята! Де мої кошенята?

Вона припала біля малих, що лежали там, як дві пухнасті купки нещастя. Королева ошаліло роззиралася навсібіч, наче ще якісь коти хотіли їх у неї відібрати. Тоді почала ретельно вилизувати кошенят, намагаючись приголубити обох одночасно. Каменешуб притиснувся до неї та заходився бурмотіти їй на вухо якісь заспокійливі слова.

Срібнострумка вийшла з кущів слідом за Мрячконіжкою і спинилася біля свого батька, Кривозора, не зводячи очей з Громових котів. Вогнесерд із величезним полегшенням побачив, як її погляд байдуже ковзнув Сіросмугом. Вона їх не видасть, він був певен цього.

Услід за Срібнострумкою виходили все нові й нові коти, зацікавлено обступаючи патруль і Громових вояків. Вогнесерд упізнав Сіротоню, яка теж не подала й знаку, що бачила його раніше, та Багношуба — Річкового медикота. Багношуб присів біля Мрячконіжки, оглядаючи її кошенят.

Усі коти були наскрізь промоклі. Шерсть щільно обліплювала їхні тіла, тож було помітно, що вони ще худіші, ніж зазвичай. Вогнесерд завжди уявляв собі Річкових котів тлустими і ситими, добре відгодованими річковою рибою. Але Срібнострумка розповіла йому, що Двоноги під час зеленлисту таборували десь біля річки і за той час украли всю їхню здобич. Двоноги давно вже пішли з лісу, але Річковий Клан не міг рибалити, поки вода була скута кригою. А тепер замість того, щоб принести їм довгоочікувану здобич, річка і зовсім вигнала котів із табору.

Незважаючи на свої жалощі, Вогнесерд не міг не помітити неприязнь у їхніх очах і ворожість, яку виказували прищулені вуха та нервові помахи хвостами. Громовим воякам доведеться неабияк постаратися, аби переконати Кривозора, що вони й справді врятували кошенят.

Але провідник принаймні дав їм можливість усе пояснити.

— Розкажіть, що сталося, — наказав Кривозір.

Вогнесерд почав із того моменту, коли він почув квиління кошенят і побачив, як вони чіпляються за купку гілля посеред ріки.

— Відколи це Громові коти стали ризикувати життям заради нас? — зневажливо втрутився Чорнокіготь, коли Вогнесерд описував, як вони витягували кошенят із бистрини на берег.

Вогнесерд стримав злостиву відповідь, уже готову зірватися з його язика, а Кривозір зашипів на свого вояка:

— Цить, Чорнокігтю! Хай говорить. Якщо він бреше, ми невдовзі про це дізнаємось.

— Та не бреше він, — озвалася Мрячконіжка, все ще заходячись біля своїх малюків. — Ну чого б це Громовий Клан крав кошенят, коли коти у всіх Кланах і так заледве можуть себе прогодувати?

— Вогнесердова історія цілком правдоподібна, — спокійно озвалася Срібнострумка. — Нам же довелось покинути табір й укритися в цих кущах, коли вода знову почала підніматися, — пояснила вона Вогнесердові. — А коли ми прийшли по кошенят Мрячконіжки, то знайшли тільки двох. Ще двоє зникли. Ясла залило водою. Кошенят, мабуть, змило вниз до річки — туди, де ви їх знайшли.

Кривозір кивнув, і Вогнесерд збагнув, що ворожість Річкових котів поволі вщухала — усіх, окрім Чорнокігтя, який гидливо форкнув і повернувся до Громових вояків спиною.

— Що ж, у такому разі ми дуже вам вдячні, — нявкнув Кривозір, хоч і вельми неохоче. Наче йому боліла сама думка про те, що він може чимось завдячувати Громовим котам.

— Так, — нявкнула Мрячконіжка. Вона знову підвела очі, в яких справді сяяла вдячність. — Без вас мої кошенята загинули б.

Вогнесерд опустив голову, а тоді мимохіть запитав:

— Що ми можемо для вас зробити? Якщо ви не можете повернутися до табору, а через повінь їжі обмаль…

— Не потрібна нам допомога від Громового Клану, — гаркнув Кривозір. — Річкові коти і самі можуть про себе подбати.

— Не будь дурнем, — озвалася Сіротоня, зиркнувши на провідника. Вогнесерд відчув нову хвилю поваги до неї. Йому подумалось, що небагато котів наважилися б розмовляти із Кривозором таким тоном. — Щось ти аж занадто гордий став, — не вгавала старенька. — Як же ми себе прогодуємо під час відлиги? Риби ж немає. Ріка отруєна, сам знаєш.

— Що? — зойкнув Сіросмуг, а Вогнесерд був занадто приголомшений, щоб бодай подати голос.

— То все провина Двоногів, — пояснила їм Сіротоня. — Ще під час останнього новолисту річка була чистенька і кишіла рибою. А тепер її забруднило сміття Двоногів з того їхнього табору.

— І риба вся потруїлася, — додав Багношуб. — Коти, котрі їли ту рибу, захворювали. Я за час гололисту вилікував від болю в животі більше котів, ніж відколи став медикотом.

Вогнесерд витріщився