Читати книгу - "Вальс на прощання"

— То що ти про все це думаєш? — запитав Шкрета, коли вони прямували вдвох алеєю. — Ти чув, як я ото сказав, що мені потрібен батько. Тут і камінь наді мною змилувався б. А він почав торочити про святого Павла! Невже він і справді нездатний зрозуміти? Уже два роки пояснюю йому, що я сирота, два роки вихваляю переваги американського паспорта! Я вже тисячу разів, наче мимохідь, натякав на різні випадки усиновлення. Згідно з моїми розрахунками, усі ті натяки давно вже мали б наштовхнути його на те, щоб усиновити мене.

— Він надто захоплений сам собою, — зауважив Якуб.

— Та певно, — погодився Шкрета.

— Якщо він такий хворий, то воно й не дивно, — сказав Якуб. — Невже він і справді такий недужий, як ти ото сказав?

— Ще й набагато тяжче, — відказав Шкерта. — Півроку тому в нього стався ще один, набагато серйозніший інфаркт, і відтоді йому заборонено вирушати в далекі мандрівки, тому він тут сидить, мов у в’язниці. І він це знає.

— Бачиш, — сказав Якуб, — у цьому випадку ти мав би зрозуміти, що натяки — недобра метода, бо вони викликають у ньому думки тільки про самого себе. Ти повинен викласти йому своє прохання прямо. І він виконає його, звісно, бо полюбляє робити людям приємність. Йому буде видаватися, наче він сам собі її зробив. Він хоче робити людям такі речі.

— Ти просто геній! — вигукнув Шкрета і аж зупинився. — Це просто, мов Колумбове яйце, і саме те, що мені треба! А я, дурник такий, змарнував два роки свого життя, бо не міг цілком збагнути його! Два роки перевів у марних церемоніях! І ти сам у цім винен, адже міг давно порадити мені таке.

— А ти не винен хіба?! Треба було в мене спитати, та й край.

— Але ж ти не був у мене два роки!

Друзі простували нічним парком і вдихали прохолодне повітря ранньої осені.

— Тепер, коли я зробив його батьком, він, може, вшанує мене, зробивши своїм сином! — сказав Шкрета.

Якуб кивнув.

— Лихо в тому, — після довгої мовчанки озвався Шкрета, — що я тут оточений телепнями. Хіба є в цьому містечку людина, в якої я міг би спитати поради? Вродившись інтелігентом, ти відразу опиняєшся у вигнанні. Про що ж мені ще думати, як це мій фах: людство породжує неймовірну кількість телепнів. Що дурніша людина, то дужче прагне вона розмножуватися. Досконалі індивіди пускають на світ не більше однієї дитини, а найліпші, як ти оце, і геть відмовляються плодитися. Це біда. А я мрію весь час про такий світ, де людина народжувалася б поміж братами, а не в чужому середовищі.

Якуб слухав Шкретині слова і не знаходив у них чогось особливо цікавого. Шкрета провадив:

— Не подумай, що це просто слова! Я не політик, а лікар, і слово «брат» наповнене для мене достеменним змістом. Брати — це ті, що мають принаймні спільну матір чи батька. Усі Соломонові сини були брати, хоч і народилися від сотень різних матерів. Ото, мабуть, чудово було! Якої ти про це думки?

Якуб дихав свіжим повітрям і не знав, що сказати.

— Звісно, — провадив Шкрета, — дуже важко змусити людей під час злягання думати про щастя майбутніх поколінь.

Та мова не про це. У нашому столітті є засоби, що дозволяють розв’язати проблему раціонального народження дітей. Не можна й далі змішувати кохання й розмноження.

Якуб погодився з цією думкою.

— Тебе, звісно, хвилює питання, як звільнити кохання від розмноження, — сказав Шкрета. — Для мене проблема у тому, як звільнити розмноження від кохання. Я хотів залучити тебе до мого проекту. У мене в пробірці моє насіння.

Цього разу Якуб поставився уважніше до його слів.

— Що ти скажеш?

— Гадаю, це пречудовий задум! — відказав Якуб.

— Надзвичайний! — сказав Шкрета. — У такий спосіб я вилікував чималенько жінок від безпліддя. Не забувай, що чимало їх не можуть мати дітей лише тому, що їхні чоловіки безплідні. У мене велика клієнтура по всенькій країні, і вже чотири роки я здійснюю гінекологічні огляди в містечку. Це так просто — підійти до пробірки зі шприцом і впорснути жінці животворну речовину.

— І скільки в тебе дітей?

— Я роблю це вже кілька років, та підрахунки мої дуже приблизні. Не завжди можу мати певність у моєму батьківстві, тому що мої пацієнтки, сказати б, зраджують мене зі своїми чоловіками. Та й коли вони їдуть додому, я не знаю, чи моє лікування було успішне. Про місцевих пацієнток у мене точніші відомості.

Шкрета замовк, і Якуб поринув у мрійливе зворушення. Шкретин проект захопив його, і він розхвилювався, бо знову впізнав у тому задумі свого давнього друга і непоправного мрійника.

— Це, мабуть, так добре — мати дітей від стількох жінок… — сказав він.

— І всі брати, — докинув Шкрета.

Вони йшли собі, вдихали запахуще повітря й мовчали.

— Знаєш, — озвався врешті Шкрета, — я частенько думаю, що хоч багато чого тут нам не подобається, все ж таки ми відповідаємо за цю країну. Мене страшенно виводить із себе те, що я не можу вільно мандрувати світами, та я ніколи не зміг би звести наклеп на мою країну. Бо спершу треба було б звести наклеп на самого себе. Та й що ми зробили задля того, щоб ця країна стала ліпша? Що зробив кожен із нас, щоб тут легше жилося? Щоб тут можна було почуватись як удома? Тільки ж удома… — Шкрета почав балакати тихіш і заговорив із несподіваною ніжністю: — Почуватися як удома можна тільки поміж своїми. А оскільки ти сказав, що їдеш звідси, то я подумав, що зможу тебе умовити взяти участь у моєму проекті. У мене є й для тебе пробірка. Ти будеш на чужині, а тут бігатимуть твої дітлахи. І за десять чи двадцять років ти побачиш, яка чудова буде ця країна!

У небі стояв місяць-повня (і стоятиме до останньої ночі нашої розповіді, тож ми її по праву можемо назвати місячною оповістю), Шкрета провів Якуба до «Річмонда».

— Завтра ще не їдь, — сказав він.

— Та треба. На мене чекають, — відказав Якуб, але знав, що його можна вмовити.

— Пусте, — сказав Шкрета, — я радий, що мій проект подобається тобі. Завтра поговоримо докладніше.