Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Звернімося до документів.

У протоколі вечірнього (воно розпочалося о 20 год.) пленарного засідання УЦР від 26 червня, останнього «пленарного» дня роботи Ради (кількість присутніх, тобто легітимність засідання, як завжди, невідома), знаходимо першу згадку про документ, який повинен був позиціонувати власне Генеральний секретаріат як легітимний орган виконавчої влади принаймні для дев’яти «етнографічних українських губерній», тобто перший за останні 250 років незалежний від імперської столиці місцевий уряд. Інакше як «історичною» таку подію назвати важко. У цьому сенсі вона — таке припущення цілком логічне — мала би зайняти відповідне — дуже високе — місце в порядку денному Ради, яка претендувала на статус представницького органу всього українського народу!

Але так не сталося. Сталося щось цілком інше, а щодо принципів та правил представницької демократії, відомих в імперії вже дванадцять років, — цілком дивне.

Питання про перший статусний документ першого «українського» уряду розглядалося після дебатів про необхідність закінчення/продов­ження самої сесії. А це означає: принаймні не всі члени Ради мали уявлення, що їм належить обговорювати і які рішення ухвалювати.

Після відповідних дебатів члени Ради ухвалили матеріально підтримати тих своїх колег, «котрі вже здержались і не мають на що жити»; обрали 4 товаришів (заступників) та 4 секретарів Ради; подискутували питання про фактичне передання права ухвалювати будь-які рішення від самої УЦР до її Комітету; негайно по тому заслухали привітання від представника Пензенського гарнізону; пересварилися щодо проблеми участі своїх представників у комісії «для вироблення форм згоди з неукраїнською демократією м. Києва». Після цього оголосили п’ятнадцятихвилинну перерву, а вже після неї заслухали текст Декларації ГС у виконанні В. Вин­ниченка. Після того знову розійшлися на п’ятнадцятихвилинний «перекур», і лише після того почали дебати.

Думки розподілилися таким чином: фракція УРДП — «прийняти план... який поведе до організації української демократії і до згоди з наці­о­нальностями української землі»; УСДРП (лідер якої, нагадаємо, документ щойно виголосив) — відкласти обговорення, оскільки (увага!) «декла­рація не була подана заздалегідь фракціям на обговорення».

Отже, текст документа, невідомого навіть для однопартійців керівника цього уряду (не говорячи вже про учасників пленуму), винесено на загальне обговорення. І то зроблено це посеред вечірнього засідання останнього дня роботи пленуму, коли непідготовлені, малокультурні та неосвічені селяни (а саме вони становили абсолютну арифметичну більшість УЦР) фізично та психологічно виснажені гострими дебатами навколо надзвичайної складності політичних, соціальних, економічних, юридичних та інших проблем та питань.

Попри ці процедурні хитрощі, «питання», підняте «з голосу», тим не менше, «зависає». Саме в цей момент на трибуні і з’явився М. Ковалевський. Цього разу він побудував виступ за такою схемою (виводячи тим самим дискусію не тільки за межі правового простору, але й за межі елементарного політично доцільного розрахунку):

1) намагається заспокоїти делегатів: «декларація намітила план роботи. Вона не єсть щось нове в нашому житті; вона являється виснов­ком соціалістичної і демократичної думки»;

2) б’є по наболілому: а) «Центральна Рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету» і б) «важне місце в діяльності Генерального секретаріату повинна зайняти земельна справа»;

3) формулює перспективне політичне завдання: на Всеросійські Установчі збори: «ми повинні йти цілком зорганізованими», але головне завдання Генерального секретаріату «єсть скликання Українських Установчих зборів, котрі б виявили повну волю українського народу і національних меншостей»[114].

Що таке «національні меншості» і звідки вони взялися?

Окремим рядком, але побіжно, зазначимо: сам термін «національні меншості» для людей, коріння яких виходило з глибин української історії і які були визнані навіть романовським режимом «громадянами», був об’єктивно принизливим.

Це розуміли принаймні деякі з політичних репрезентантів української «більшості», які використовували політично некоректний, але, мабуть, не такий дражливий термін, як «національності української землі».

Що стосується політичних репрезентантів цієї так званої «меншості», то висловити її просто в очі членам УЦР вони не полінувалися. 22 червня на пленум Ради прийшли Дмитро Чижевський, секретар виконкомів Ради робітничих та солдатських депутатів та Київської ради робітничих депутатів, соціал-демократ, член УЦР (у майбутньому — видатний учений, філософ, професор низки європейських університетів, зокрема Гейдельберзького), та його однопартієць, член Київської ради робітничих депутатів Іван Петренко. Вони довели до відома учасників сесії Ради певні, вірогідно — панівні в їхньому середовищі, думки, що в протокольному записі мають такий вигляд: «Виступали представники Києва Чижевський і Петренко, котрі доводили, що української культури нема, що українські соціалісти — се якесь непорозуміння, а р.-д. — се сама настояща чорна сотня. Сі представники Києва прохали, як українці, щоб російська соціал-демократія навчила їх, українців, розуму. Української нації, по-їхньому, нема; бо що ото, мовляв, за нація, котра під час війни не мала своєї преси і не видавала жодних відозв? На се їм вказувалось, що вони, очевидно, зле поінформовані <...>»[115].

Д. Чижевський (1894—1977 рр.). Суспільне надбання

Ото і все порозуміння...

Декларація Генерального секретаріату (продовження)

Але повернімося, власне, до виступу М. Ковалевського, заклики якого до того, аби «Генеральний секретаріат високо тримав прапор українського народоправства», «повернув» «обговорення» у потрібне русло. Ще четверо промовців від «української більшості» Ради (позапартійний соціаліст Вротновський-Сивошапка, націонал-революціонер Любинський, трудовик Клепацький), не ставлячи принципових питань по суті, документ підтримали. Висловила довіру Генсекретаріату українська есдеківська фракція — всіх інших до трибуни не допустили: засідання припинили о 23-й «в зв’язку з пізньою годиною»[116].

Обговорення в дусі «суцільного схвалення» продовжили наступного дня. Результат «дискусії» — одностайна підтримка есерівської резолюції, основні пункти якої були напередодні сформульовані М. Ковалевським. Повністю резолюція УЦР звучала так:

«Заслухавши Декларацію Генерального секретаріату, Українська Центральна Рада висловлює йому повне довір’я.

Вважаючи Генеральний секретаріат найвищим народоправним органом Українського народу і його найвищою владою; маючи на увазі, що в інтересах українського трудового народу взагалі являється скликання Українських Установчих зборів; визнаючи потрібним, щоб Генеральний секретаріат в чергову сесію представив доклад про Українські Установчі збори, Центральна Рада переходить до чергових справ»[117] — слухання зворушливих привітань від українців Іркутського гарнізону та запровадження, напевно, соціально найактуальнішого на той час «посімейного» податку[118].

Констатація

Згадана резолюція УЦР запровадила в поточний політичний обіг Російської держави, але насамперед на території принаймні дев’яти її південно-західних губерній, низку принципових політико-правових категоріальних інновацій, як-от:

— «український народ»,

— «український народ» = «український трудовий народ»,

— «інтереси українського трудового народу» = «скликання Українських Установчих зборів»,

— Генеральний секретаріат — «найвищий народоправний орган Українського народу, його найвища влада»,

— головне завдання ГС — «представити доклад» про Українські Установчі збори.

На принципові