Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Вільні малолюдці 📚 - Українською

Читати книгу - "Вільні малолюдці"

664
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вільні малолюдці" автора Террі Пратчетт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 54
Перейти на сторінку:
ми — слабосилі тварини. 

— Що мені робити? — спитала Тіфані. 

— Ну, якщо ти вдаришся головою об цю низьку стелю, то можеш заявити про відшкодування, — відповів ропух. — Ем… що я мелю… 

— Ага, сподіваюся, тобі за це соромно, — сказала Тіфані. — Навіщо ти це сказав? 

— Не знаю, не знаю, — пробурмотів ропух. — Ага, про що це ми? 

— Я питала, що малолюдки від мене хочуть? 

— Розумієш, навряд чи вони чогось хочуть, — відповів ропух. — Ти — келда. Ти кажеш, що ти хочеш. 

— А чому Витівка не може бути келдою? Вона ж малолюдка! 

— То не до мене питання, — відказав ропух. 

— Може, я стану в пригоді? — пролунав голосок у Тіфані за вухом. Вона озирнулась і побачила, що на одній із галерей, які тяглись уздовж печери, стояв Вільям-співець. 

Зблизька було видно, наскільки він відрізняється від усіх інших фіґлів. Волосся охайно причесане і зібране у хвостик. Татуювань мав менше, ніж інші. І розмовляв інакше — чіткіше і повільніше, а звук «Р» у нього гримів, наче в барабан били. 

— Угу, так, — відповіла Тіфані. — Чому Витівка не може бути келдою? 

Вільям кивнув: 

— Гарне питання, — відповів він ґречно. — Знаєш, келда не може побратисі з братами. Вона муси йти шукати новий клан і там женитисі зі славним воїном. 

— Гаразд, а чому б цьому воїнові не прийти сюди? 

— Тутешні фіґлі його ж-бо не знатимуть. Вони ним будуть гор-р-рдувати, — Вільямове «гордувати» прогриміло, наче лавина з гір спустилася. 

— Гаразд. А… Королева? Ти щось хотів було сказати, але запнувся. 

Вільям зніяковів: 

— Сумніваюся, що мені гоже розповідати про це… 

— Я — тимчасова келда, — суворо мовила Тіфані. 

— Ая. Так тому й бути… колись давно ми жили у володіннях Крулеви і служили їй, але це було ще задовго до того, як вона так охолола. Та вона нас ошукала, і ми повстали. То були темні часи. Вона нас не любить. Ось і вся історія, — додав Вільям. 

Тіфані пильнувала за фіґлями, що один за одним ходили до кімнати келди. Там щось відбувалося. 

— Вони ховають її у кургані, — пояснив Вільям, хоч його і не питали. — Там лежат всі попередні келди клану. 

— Я гадала, що буде більше… галасу, — сказала Тіфані. 

— Це ж їхня матір-р-р, — розʼяснив Вільям. — Вони не будут галасувати. Їхні серця занадто зболені для р-р-розмов. А коли будуть поминки, щоб провести її у той світ, от тоді ми здіймемо галас, от побачите. Заграють «Чорт поміж правників» і п’ятсот двадцять з хвостиком пар пуститься у ріл[5], ми будемо їсти і будемо пити, аж, пробачте за грубість, моїм племінникам голови попухнуть на ранок, — напівусмішка з’явилася на устах старого. — Та зараз час фіґлям побути в тиші. Ми оплакуємо мертвих не так, як ви. Наш сум лишається позаду. 

— Це і твоя мама теж? — запитала Тіфані ледь чутно. 

— Нє. То моя сестра. Вона ж тобі розповідала: коли келда йде шукати новий клан, то бере із собою пару братів. Жити самій серед чужинців — то було б уже занадто для її серденька, — співець зітхнув. — Після весілля в неї буде багато синів, то вже не буде так самотньо. 

— Зате вам буде, — сказала Тіфані. 

— А ти метикувата, це одразу видно! — вигукнув Вільям. — Я останній з тих, хто з нею прийшов. Коли все це закінчиться, я попрошу нову келду відпустити мене і повернуся до моїх братів у горах. Тут файний край і файний клан м-моїх племінників, але я би хтів вмерти на вересі, де й народився. А тепер, пробачте, Келдо, мені час… 

І він пішов, розчинившись у померках. 

Раптом Тіфані захотілося додому. Може, це так на неї подіяла туга Вільяма, але тепер вона відчула себе бранкою кургану. 

— Треба звідси вибиратись, — пробурмотіла вона. 

— Мудро, — відповів ропух. — Слід знайти місце, де час відстає, то по-перше. 

— Але як? — запхикала Тіфані. — Час не видно! 

Тіфані просунула руки крізь отвір у стелі і протислася назовні, на свіже повітря… 

На фермі у них був великий старий годинник, який накручували щотижня. Було це так: коли тато йшов на ринок у Джерелосаки, то там уважно дивився, як розміщені стрілки на годиннику, а, повернувшись додому, так само наставляв стрілки на домашньому годиннику. Це робилося чисто на позір. Всі і так визначали годину по сонцю, а сонце ніколи не спішить і не відстає. 

А тепер Тіфані лежить посеред коріняк у тернових чагарях, а легіт над нею невпинно шелестить листям. Курган — наче якийсь острівець посеред неозорого торфовиська. Запізнілі первоцвіти і навіть пара прив’ялих наперстянок росте тут у прихистку тернового коріння. Фартушок лежав неподалік — там, де вона його й залишила. 

— Вона б могла просто сказати, де шукати той час, — сказала Тіфані. 

— Але вона не знала, де це буде, — відповів ропух. — Їй відомо тільки про знаки. 

Тіфані обережно перевернулася горілиць і розглядала небо поміж гіляк, що нависали низько над землею. Воно сяятиме, так сказала келда? 

— Здається, час побалакати з Гамішем, — мовила вона вголос. 

— Мудро кажете, — пролунав голос з-поза її вуха. Тіфані озирнулась. 

— Ти тут давно? — спитала вона. 

— Із самого початку, пані, — відповів малолюдок. З-за дерев і з-під листочків вигулькнули й інші. Їх було щонайменше з двадцятеро! 

— Ви за мною увесь цей час спостерігали? 

— Ая, пані. То є наш обовізок — пильнувати келду. Та й я і так стовбичу ту нагорі, бо вчусі на співця, — і юний фіґель, пишаючись собою, показав їй набір мишиць. — Вони боронят мені грати там, унизу. Кажут, що моя музика звучит, наче павук силуєсі перднути вухом, пані. 

— Скажи, а що буде, як я не захочу… буду змушена… піти. А що, як я не хочу, щоб ви мене пильнували? Що тоді? 

— Якщо ти про поклик природи, пані, то виходок там, у крейдяній копанці. Ти нам тільки цвірінькни, що хочеш пі‑пі і ніхто за тобов не піде, зуб даю, — відповів фіґель-охоронець. 

Тіфані зміряла його поглядом: малий топтався по первоцвітах і аж сяяв від пихи й охоти прислужитися. Він молодший за інших, шрамів і ґуль у нього теж було менше. Навіть ніс мав цілий. 

— Як тебе звуть, малюче? — спитала вона. 

— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані. У фіґлів не такий великий вибір імен, то доводиться викручуватися. 

— Ну що ж, Не-Такий-Як-Малий-Джок, — почала було Тіфані. 

— Пані, я Не-Такий-Як-Середній-Джок, — виправив її Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

— Гаразд, Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джока, я можу… 

— Я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — знову пояснив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Ти тільки на одного Джока сі помилила, — додав він дбайливо. 

— А може, просто Генрі? — спитала Тіфані приречено. 

— О, ні, пані, — насупився Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — За цим іменем нема історії, розумієте? А от Не-Таким-Як-Середній-Джок-Але-Більшим-За-Малого-Джок-Джока звався не один славетний воїн. Та це сливе таке ж почесне ім’я, як Малий Джок! Та й коли Малий Джок піде на той світ, то мені дістанеться його ім’я. Не те, щоб я не любив ім’я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, не подумайте! Багато є файних оповідок, ая, про Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, — додав малолюдок, так щиро дивлячись Тіфані у вічі, що їй не стало духу, пожартувати, що то, мабуть, дуже довгі оповідки. 

Натомість вона сказала: 

— Гаразд, а тепер я б хотіла перемовитись із Гамішем-літуном. 

— Без проблем, — відповів Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Він там! 

І зник. А за мить Тіфані почула, чи, радше, відчула вухами, — булькіт фіґлівського свистка. 

Тіфані вийняла з кишені фартуха томик «Овечих недуг», що геть обтріпався. Остання сторінка довідника була чиста. Почуваючись наче справжня злочинниця, вона вирвала

1 ... 25 26 27 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вільні малолюдці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вільні малолюдці"