Читати книгу - "Кораліна"

І тоді сяйнуло денне світло, й Кораліна помчала до нього, захекана, надсадно дихаючи.

— Ми майже дійшли! — гукнула вона підбадьорливо, але серед світла глянула, а ті душі де й поділися. Дівчинка зосталася там сама-одна! Одначе ніколи було розмірковувати, що з ними сталося. Хапаючи ротом повітря й заточуючись, дівчинка забігла у свої, рідні двері й захряснула їх за собою так гучно, з такою втіхою, що нам з вами навіть уявити годі.

Кораліна замкнула двері ключем і поклала ключа назад, у свою кишеню.

Чорний кіт забився у найдальший куток кімнати, висолопивши рожевого кінчика свого язика й витріщившись широко розплющеними очима. Кораліна підійшла до мурлики й присіла навпочіпки.

— Вибач! — попрохала вона. — Вибач, що я кинула тобою в неї! Але то був єдиний спосіб заґавити її на хвильку, аби всім нам вибратися звідтіля. Адже вона нізащо не дотримала б свого слова, правда ж?

Кіт зиркнув на дівчинку, а тоді поклав голову їй на долоню й почав лизати її пальці язиком — шорстким, мов наждак. І завуркотів.

— То ми друзі? — спитала Кораліна.

Вона сіла в одне з тих бабусиних незручних крісел, а кіт стрибнув їй у пелену й зручно там умостився. Світло, що пробивалося крізь вітражне вікно, було денне світло, щире, золоте надвечірнє світло — а не примарне світельце білого туману. Блакитне небо мало відтінок бірюзи. Кораліна знову бачила дерева, а далі, за деревами, зеленіли пагорби, які ген на обрії ставали блякло-пурпурово-сірими. Небо ще ніколи не було таким небесним, а світ іще ніколи не здавався таким світлим-світовим!

Кораліна задивилася на листя дерев, на плетиво світла й тіней на потрісканій корі берестка за вікном, а тоді перевела погляд на свою пелену й замилувалась, як розкішно сонячне світло золотить кожну волосинку на котовій голові, кожен білий його вус!

Ніколи нічого цікавішого, подумалося їй, вона ще в житті не бачила!

Отак, захоплена цікавлющою якістю світу, Кораліна мовби й не завважила, як вона й прилягла, скрутилася котячим калачиком у некомфортабельному бабусиному кріслі. Не завважила й, коли поринула в глибокий сон без сновидінь.

Розділ 12

Мама лагідно розбуркала її.

— Кораліно! — сказала вона. — Дорогесенька, як це ти довмілась заснути в такому химерному місці? Бо й справді, ця кімната лишає тільки бажати кращого. А ми по всьому будинку тебе шукали!

Кораліна потяглася, заморгала.

— Перепрошую, — мовила вона. — Я тут заснула.

— Та бачу вже! — сказала мама. — А де взявся той котяра? Коли я заходила, він чекав під вхідними дверми. Кулею вилетів, як я відчинила!

— Певне, мав якусь таку потребу, — пояснила Кораліна. А тоді міцно-міцно, до болю в руках, обняла свою маму. А мама міцно-міцно обняла свою донечку.

— Обід за п’ятнадцять хвилин! — оголосила мама. — Не забудь помити руки. І тільки глянь, яка твоя піжама ззаду! І як це ти так розтовкла собі те рознещасне коліно?

— Послизнулася, — пояснила Кораліна.

Вона пішла до ванної кімнати, вимила руки й очистила від бруду закривавлене коліно. Помастила цілющою мастю свої садна й подряпини.

Тоді зайшла до своєї спальні — справжньої, реальної своєї спаленьки. Заклала руки до кишень своєї нічної сорочки й дістала звідти три кульки, камінчика з отвором, чорного ключа і спорожнілу снігову кульку.

Кораліна потрусила снігову кульку й задивилась, як крутиться сніг, пролітаючи крізь воду й заповнюючи той спорожнілий світочок. Поклала кульку й спостерігала, як падає сніг, як замітає те місце, де колись стояла пара крихітних людей.

Потім дівчинка дістала зі своєї коробки для іграшок шворку, просилила її у вушко чорного ключа, а тоді зав’язала кінці шворки на вузлик і почепила собі ключа на шию.

— Ось так! — мовила вона. Тоді перевдяглася, а ключа сховала під теніску. Шкірою відчула, який він холодний. А камінчик опинився уже в іншій кишені.

Кораліна пройшла коридором до татового кабінету. Він сидів спиною до неї, але вона, тільки побачивши його, вже знала: його очі, коли він обернеться до неї, будуть таткові добрі сірі очі. Тож вона підкралася ззаду й поцілувала в ту його потилицю, вже й лисувату.

— Привіт, Кораліно! — обізвався тато. Тоді озирнувся, усміхнувся донечці. — А це за що?

— За нізащо! — відповіла Кораліна. — Просто іноді мені буває маркітно без тебе. От і все!

— Ой, чудово! — вигукнув тато. Він перевів комп’ютер у сонний режим, підвівся, а тоді, без будь-якої на те причини, підхопив Кораліну на руки (чого не робив уже так давно — хоча ще носив її на руках навіть тоді, коли почав бурчати, мовляв, вона вже завелика виросла, аби з нею носитися) і заніс донечку аж до кухні.

На обід того вечора була піца, і хай її скухторив у домашніх умовах тато (тож кірка була тут тлуста й глевка-непропечена, там — затонка й підгоріла), та хай навіть посипав він її шматочками зеленого перцю, а ще напхав туди м’ясних кульок і — чого-чого! — ананасових качанчиків, Кораліна з’їла всю ту третю частину, яку їй поклали на тарілку.

Ну, з’їла, все то все... окрім, хіба, отих ананасових качанчиків.

А за часинку по обіді не забарилося й ліжечко.

Кораліна так і лягла з тим ключем на шиї, а ті сірі кульки поклала під подушку, й наснився їй тієї ночі сон.

Ніби вона опинилася на пікніку: під старим дубом, на зеленому лузі. Сонце вже підбилося високо в небі, а те небо, що над її головою, було таке недоторканно синє-синє — поки білі хмари купчилися собі десь іще там, на обрії.

На траві була простелена біла льняна скатертина, а в мисках, салатницях їжі було горою: вона бачила салати й бутерброди, горіхи й фрукти, дзбани і з лимонадом, і з водою, і з густим шоколадним молоком. Кораліна сиділа з одного боку скатертини, що виконувала роль стола, а три інші сторони зайняли троє інших дітей. І вбрані вони були в щонайдивніші строї!

Найменшеньке з них, котре сиділо по ліву руч