Читати книгу - "Маленька Відьма та Кір"

Першою жертвою Маринки була саме ця камера: дівчинка направила на неї свій атем… Відеокамера на якусь мить стала схожа на бенгальський вогник…

Марина не стала милуватися цим видовищем, а відразу скерувала атем на ворота. Але вона трохи не розрахувала енергії атема. Ворота бабахнули, наче ними вистрілили з гранатомета, і шугонули під хмари.

— Грубувато, але ефективно, — зазначив Кір-Костик.

Зненацька він схопив Маринку з Коловершею за руки і кинувся з ними убік. І саме вчасно: з будинку вибігли озброєні охоронці й стали одночасно стріляти в те місце, де тільки-но стояла трійця.

— Ось що з людьми витворяє проста мана! — гигикнув Кір-Костик і пояснив Маринці:

— Вони бачать нас зовсім не там, де ми зараз стоїмо, а там, де ми щойно були. Що ж, нехай постріляють — у них же патрони колись та закінчаться. Є така людська мудрість: почавши стріляти, не забудь вчасно зупинитися. Але це не для них.

Марина мимоволі усміхнулася. Навіть у такій ситуації Кір не міг стриматися від пояснень — схоже, потяг до педагогіки у нього в крові.

Якусь мить Кір-Костик спостерігав за охоронцями, а потім попрохав Маринку:

— Ти ось що… коли вони настріляються, не марнуй на них свою енергію — я сам тут розберуся…

— Гаразд, — згодилася Маринка. — Але й ти будь з ними обережний… вони ж не винні, що у них така робота.

— Дивина, та й годі, — посміхнувся Кір-Костик. — У неї стріляють по-справжньому, а вона жаліє їх… Гаразд, буде по-твоєму…

Набої в охоронців нарешті скінчилися, і Кір-Костик негайно цим скористався. Він відкинув ціпок убік і за кілька стрибків опинився посеред натовпу охоронців. Дії його нагадували якийсь швидкий і дотепний танець. Але варто було йому доторкнутися до когось із охоронців, як той падав, наче підкошений.

Незабаром усі охоронці валялися на землі.

— Вони живі? — злякалася дівчинка.

— Звісно, живі, — відказав Кір-Костик. — Я застосував бойовий гіпноз. Посплять хлопці трохи — і все. Ну, хіба що коли прокинуться, то голови у них трохи поболять… але, як то кажуть, поболить і перестане.

— Ти прямо як якийсь гігант Шаоліня, — похвалила його Маринка.

— А хто така Шаоліня? — поцікавився Кір-Костик.

Маринка звела погляд кудись за його спину і скоромовкою відказала.

— Потім поясню… Поглянь краще, хто це?

Їх оточили невеликі зелені чоловічки, які навперебій почали лестити Кірові:

— Який ви спритний!

— Ви — найсміливіший!

— Ви — найдужчий у світі!

Свою порцію лестощів отримала і Маринка:

— Ви така гарна!

— Такої, як ви, ми ще не бачили!

— Ми вражені вашим мистецтвом магії…

Радше серцем, аніж розумом Марина зрозуміла, що нічого доброго від цих лестощів чекати не доводиться. Та й вигляд зелених чоловічків не дуже вселяв довіру.

— А ні, дзуськи! — чомусь саме це слово зірвалося з вуст Марини. І ще вона тупнула ногою. І відчула, як затремтіла земля від її магічної енергії, що мимоволі вилилася з неї.

Зелені чоловічки запищали і кинулися врозтіч…

— Гарно у тебе вийшло! — похвалила її Коловерша. — Ти однією лівою впоралася з цими «глибокими». Але чому «дзуськи»? Так лише шкідливих котів проганяють!

Кір-Костик загрозливо поглянув на Коловершу, але вона вже швиденько сховалася за спиною Марини і звідтіля показала гострого язика.

Маринка до цієї гри не приєдналася. Її непокоїло інше.

— Дивно, — сказала вона. — Щось дуже легко нам дісталася ця перемога. Навіть не віриться.

— Не хочу тебе засмучувати, а тим більше лякати… але це все — навіть не початок справжньої битви, — сказав Кір-Костик. — Чує моє котяче серце, що неприємності у нас тільки починаються.

— Повертатися вже пізно, — на всяк випадок застерегла Коловерша.

— Так, — відказав Кір-Костик, — повертатися пізно. Тож тільки вперед!

«Неприємність номер один»

Друзі пройшли повз купу сонних охоронців. Всюди рясно, наче падалиці під яблунею, валялися стріляні гільзи. Пахло порохом.

Друзі вже підійшли до входу в будинок, аж раптом Кір-Костик, який ішов попереду, спритно відскочив убік і відбив ціпком цеглину, що зненацька зірвалася з даху. Потому поглянув угору і насварився кулаком:

— Почекай, доберемося і до тебе!

— Кому це ти? — запитала Маринка.

— Та тому, хто цеглою кидається, — пояснив Кір-Костик. — Чи, може, ти думаєш, що цеглина просто так на голову падає?

Маринка не відповіла. Її товариш мав рацію. Вони мовчки піднялися сходами і зайшли до будинку. Там панувала тиша. Ця безмовність була не простою. Маринка подумала, що це тривожне безголосся.

Кір-Костик жестом показав, що піде першим. Маринка не заперечувала. Коловерша замикала їх групу. Друзі рухалися обережно, а тому повільно. Вони увійшли до величезної вітальні, що розмірами нагадувала спортивну залу.

…На них напали зненацька. Удар меча був спрямований на Кіра-Костика. Але той встиг захиститися чарівним ціпком. Все ж удар виявився таким сильним, що Кір-Костик не встояв на ногах і втелющився в стіну. Коловерша злякано зойкнула.

— Бережися! — гукнула вона Маринці.

Перед Маринкою опинився якийсь хлопець її віку. Хіба що трохи вищий. Хлопець двома руками тримав над головою важкий меч. «Схоже, це один з трьох богатирських мечів. Може, навіть меч-кладенець», — подумала дівчинка.

— Навіщо ти прогнала моїх рабів? — голосно вигукнув хлопець. — Хочеш їх забрати собі? Не вийде!

Усе ж Маринка відчувала, що хлопець побоюється її. І ще вона знала майже напевно, що за допомогою магії може легко впоратися з ним. Але вона не хотіла робити йому боляче. До того ж дівчинка пам’ятала, що на ній зачарована сорочка… Звичайно, меч у руках хлопця теж був непростий, але Марина чомусь була впевнена, що зачарована сорочка захистить її.

Краєм ока вона завважила, що Кір-Костик трясе головою і намагається підвестися. Але допомогти йому не мала змоги.

Вона повернулася до хлопця і, намагаючись усміхатися якомога приязніше, запитала перше, що спало їй на гадку:

— Краще скажи, як тебе звати?..

Та хлопець замість відповіді вигукнув щось войовниче і накинувся на Маринку.

Магічна енергія сама собою зірвалася з її руки. Меч, вибитий із рук Славка (а це, звичайно, був саме він), описав дугу і глибоко встромився в стіну. Хлопець вражено подивився на свої порожні руки і спробував висмикнути меч зі стіни. Але сил у нього було явно недостатньо. Марина доброзичливо всміхнулася:

— Давай поговоримо! Я — Марина.

Схоже, хлопець її не слухав.

— Ну, постривай! — закричав він і мерщій кинувся по сходах нагору.

— Дикий якийсь хлопець, — зауважила Марина.

Потім запитала у Костика:

— Тебе не поранили?

— Зі мною все гаразд, — кволо відказав той. —