Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

У Нарнії звірі жили у великому мирі й радощах, і ні Відьма, ні будь-який інший ворог не приходив турбувати цю чудову країну протягом сотень років. Цар Френк і цариця Елен та їхні діти жили щасливо в Нарнії, а їхній другий син став царем Древляндії. Хлопці одружувалися з німфами, а ці дівчата виходили заміж за лісових і річкових богів. Ліхтарний стовп, який посадила Відьма (сама про те не знаючи), світив удень і вночі в нарнійському лісі, тому те місце, на якому він виріс, стали називати Ліхтарною пусткою; і коли через багато років інша дитина з нашого світу потрапила до Нарнії, у засніжену ніч, світло на стовпі досі горіло. Ця пригода почасти пов’язана з тими, про які я щойно вам розповів.

А сталося це так. Дерево з ядра Яблука, що його Діґорі посадив у внутрішньому саду, зрештою виросло великим і чудовим. У ґрунті нашого світу, далеко від звуків голосу Аслана й далеко від молодого й свіжого повітря Нарнії, воно не родило яблук, які могли повернути до життя вмирущу жінку, як повернулася до життя мати Діґорі, хоч на ньому росли яблука гарніші за будь-які інші в Англії та надзвичайно смачні, хоч і не цілком чарівні. Але всередині, у своєму соку, дерево (якщо можна так його назвати) ніколи не забувало про інше дерево в Нарнії, до якого воно належало. Іноді воно таємниче ворушило гіллям, коли не було ніякого вітру. Я думаю, коли це відбувалося, то в Нарнії віяли сильні вітри, й англійське дерево тремтіло, бо в такі хвилини дерево в Нарнії згиналося й хиталося під натиском шторму, який налітав із південного заходу. Та хоч би як це було, згодом з’ясувалося, що ще існує в тому лісі магія. Бо коли Діґорі досяг середнього віку (а він був знаменитим ученим, професором і славетним мандрівником на той час) і старий дім родини Кеттерлі належав йому, на південь Англії налетів великий шторм, який повалив те дерево. Діґорі не захотів просто порубати його на дрова, тому частину того дерева використали, аби збудувати одежну шафу, яку він поставив у своєму великому будинку в селі. І хоч сам він не відкрив чарівних властивостей тієї шафи, хтось інший їх відкрив. Це стало початком усіх подорожей між Нарнією та нашим світом, про які ви зможете прочитати в інших книжках.

Коли Діґорі та його родичі переселилися у свій великий дім у селі, вони забрали дядька Ендру жити з ними. Бо, як сказав батько Діґорі: «Ми повинні вберегти старого від неприємностей, і несправедливо залишити догляд за ним на руках бідолашної Летті». Дядько Ендру більше ніколи не намагався повернутися до магії, поки жив на світі. Він затямив свою науку й у старому віці став приємнішим і менш егоїстичним чоловіком, аніж був раніше. Але він завжди любив приймати гостей у більярдній кімнаті, де перебував сам-один, і розповідати їм історії про таємничу леді, царицю чужоземного царства, з якою він їздив Лондоном.

— Вона мала диявольський темперамент, — мав звичай казати він. — Але вона була напрочуд вродливою жінкою, напрочуд вродливою.

Остання битва

Розділ 1

На озері Чан

Це трапилося в останні дні Нарнії. Далеко-далеко від Ліхтарної пустки, поруч із Великим водоспадом, жив-був такий собі облизян. Саме так: сказати, що він мавпа, — не скажеш, а втім, вирішуйте самі. Був він такий старий, що ніхто вже й не пам’ятав, як і коли з’явився він у тих краях, а ще він був найхитрючішим, найогиднішим та найзморшкуватішим за всіх у лісі — таким, що й уявити собі неможливо. А мешкав він у маленькій хатинці під стріхою з листячка та гілочок, що гніздилася в розгалуженні великого крислатого дерева, а звали його Круть. Із сусідами в нього якось не склалося, бо й сусідів, власне кажучи, не було, а не було тому, що майже всі розумні звірі, а так само й люди, а так само й гноми чомусь той ліс оминали. Та хай там як, але був-таки в нього один сусіда, а можна сказати, й друзяка, віслючок на ім’я Верть. Принаймні, усі вважали їх за друзів, та якщо б ви мали змогу придивитися до тієї дружби, ви вирішили б, що ніяка то не дружба, а просто Круть попихає Вертем, як йому заманеться, а той при ньому такий собі служка. Усю роботу виконував саме він. От підуть вони, бува, по воду, набере Круть води в шкіряні бурдюки, закине їх Вертю на спину, а той уже тягне їх на собі додому. Або знадобиться їм щось у місті, а воно далеченько — аж за річкою, то саме Верть трусить до міста з порожніми мішками, а потім чвалає додому з мішками, набитими харчами, що їх вторгував Круть. А вдома Круть з’їдав усі солодощі, бо, як він сам казав:

— От не можу я харчуватися травою та будяками, як ти, мій друже Верть, тож, бач, і доводиться крутитися, аби перехопити то те, то се.

На що Верть, бува, відповість:

— Та бачу, бачу, авжеж, друже!

Верть ніколи не скаржився, бо розумів, що Круть хоч куди розумніший за нього, тому вважав, що той взагалі робить йому неабияку честь, товаришуючи з ним. Та інколи навіть у нього уривався терпець, та щойно він розтуляв рота, як Круть одразу ж рота йому затикав:

— От хто з нас краще знає? — спитає, бува, він, і сам же відповість: — А знає той, хто розумніший, а розумніший тут я! А ти — телепень, та й годі!

На що Верть тільки зітхне:

— Авжеж, Крутю, ти в нас розумний, а я — хто… телепень і є! — та й піде робити, що йому Круть наказав.

Одного весняного ранку двоє приятелів вирушили на прогулянку берегом озера Чан. Лежало те озеро біля підніжжя скелястого пасма на дикому заході Нарнії. Із тих скель падав у Чан великий водоспад, що ревів так, наче з того краю озера вдень та вночі йшла злива та нескінченно гримів грім. А з протилежного боку з озера витікала одна-єдина річечка, що далі за течією, набравши сил, перетворювалася на найвеличнішу ріку Нарнії. Через водоспад вода в озері