Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

«Оце так! — подумав Діґорі. — Схоже, вся наша пригода взагалі не забрала часу».

Більшість людей дико озиралися довкола, шукаючи поглядом Ядіс та коня. Ніхто не звернув уваги на дітей, бо ніхто не бачив, як вони зникли, й ніхто не звернув уваги, як вони повернулися назад. Щодо дядька Ендру, то через стан його одягу та вимащене медом обличчя ніхто б не зміг його впізнати. На щастя, парадні двері будинку були відчинені й у дверях стояла покоївка, милуючись видовищем (скільки цікавого випало тій дівчині побачити того дня!), і діти без особливих труднощів заштовхали дядька Ендру у двері, перш ніж хтось устиг поставити якесь запитання.

Він побіг сходами попереду них, і спочатку вони боялися, що він попрямував до своєї мансарди, щоб заховати ті магічні кільця, які в нього залишилися. Але вони могли про це не турбуватися. Він думав лише про пляшку у своєму гардеробі, тож відразу зник у спальні й зачинився там на ключ. Коли він вийшов (а вийшов він не скоро), то був у халаті й відразу попрямував до ванної.

— Ти можеш забрати його кільця, Поллі? — запитав Діґорі. — Я хочу піти до матері.

— Гаразд. Побачимося згодом, — сказала Поллі й звернула на сходи, які вели до мансарди.

Тоді Діґорі набрав повні груди повітря й тихо увійшов до кімнати матері. Вона лежала там так само, як лежала раніше, коли він заходив до неї, підперта подушками, з виснаженим блідим обличчям, дивитись на яке не можна було без сліз. Діґорі дістав Яблуко Життя зі своєї кишені.

І так само як Відьма Ядіс мала зовсім інший вигляд не в її власному світі, а в нашому, так і яблуко з того саду на пагорбі здалося тут зовсім іншим. Звичайно, у спальні було чимало різних кольорових речей: кольорове покривало на ліжку, кольорові шпалери, сонячне світло, що падало з вікна, і гарний, голубий жакет матері. Але тієї миті, коли Діґорі дістав із кишені Яблуко, усі інші речі, здавалося, втратили колір. Усі вони, навіть сонячне світло, стали бляклими й тьмяними. Сяйво Яблука відкинуло дивні смуги на стелю. Ніщо більше не приваблювало зір; ви просто не могли дивитися на щось інше. А пахощі, які линули від Яблука Життя, були такими, ніби вікно в кімнаті відчинилося в Небо.

— О мій любий, як гарно, — сказала мати Діґорі.

— Ти його з’їси, гаразд? Будь ласка, — попросив Діґорі.

— Я не знаю, що скаже лікар, — відповіла вона. — Але мені справді хочеться його з’їсти.

Він обчистив його, порізав і став давати їй по шматочку. І вона ще не встигла його доїсти, як усміхнулася, її голова впала назад на подушки, й вона міцно заснула. То був справжній спокійний сон, не спричинений тими гидкими снодійними ліками, яким, як Діґорі знав, вона віддавала перевагу перед усім на світі. І він був переконаний, що її обличчя трохи змінило колір. Він нахилився, легенько поцілував її й тихо вийшов із кімнати, забравши ядро яблука із собою. Протягом решти дня, коли він дивився на речі, що оточували його, й бачив, що вони звичайні й не мають у собі нічого магічного, він не наважувався сподіватися на щось; та коли пригадував обличчя Аслана, надія поверталася до нього.

Увечері він закопав ядро яблука в далекому куточку саду.

Наступного ранку, коли лікар прийшов зі звичайним візитом, Діґорі перехилився через поруччя, щоб послухати. Він чув, як лікар вийшов із тіткою Летті й сказав:

— Міс Кеттерлі, це найбільш незвичайний випадок, з яким мені довелося мати справу впродовж усієї моєї медичної практики. Це… це справжнє чудо. Я поки що нічого не скажу хлопцеві; нам не слід розбуджувати фальшиві надії. Але на мою думку…

Потім його голос став майже нечутним.

Пополудні Діґорі вийшов у сад і просвистів їхній таємний сигнал для Поллі (вона не могла прийти того дня раніше).

— Тобі пощастило? — запитала Поллі, дивлячись через мур. — Я про твою матір.

— Я думаю… я думаю, все має бути добре, — відповів Діґорі. — Але якщо ти не проти, я б ще про це не говорив. Що ти скажеш про кільця?

— Я забрала їх усі, — повідомила Поллі. — Поглянь, усе гаразд. Я в рукавичках. Ходімо їх закопаємо.

— Так, ходімо. Я позначив місце там, де вчора закопав ядро від Яблука.

Потім Поллі перелізла через мур і вони пішли до того місця. Але, як з’ясувалося, Діґорі не мав потреби позначати місце. Там щось вивищувалося. Зростання тут відбувалося не так швидко, як виростали нові дерева в Нарнії. Але майбутнє деревце вже було вищим за рівень землі. Вони взяли лопатку й закопали всі чарівні кільця, разом із власними, навколо того підвищення.

Через тиждень стало цілком очевидно, що мати Діґорі почувається краще. Через два тижні вона вже могла сидіти в саду. А через місяць увесь дім став іншим місцем. Тітка Летті робила все, що подобалося матері: вікна повідчиняли, брудні штори познімали, щоб зробити кімнати світлішими, скрізь стояли свіжі квіти, на обід готували смачні страви, старе піаніно налаштували, і мати знову почала співати й грати разом із Діґорі та Поллі, на що тітка Летті сказала:

— Я вважаю, Мейбл, ти теж дитина, хоч і більша за цих двох.

Коли справи йдуть погано, ви бачите, що вони погіршуються протягом певного часу; та коли вони починають іти добре, то часто поліпшуються з кожним днем, не обмежуючись у часі. Після приблизно шістьох тижнів такого радісного життя надійшов довгий лист з Індії від батька з чудовими новинами. Старий двоюрідний дід Кірке помер, а це вочевидь означало, що батько став дуже багатий. Він мав намір піти у відставку й повернутися з Індії назавжди. І великий дім у селі, про який Діґорі чув протягом усього свого життя і якого ніколи не бачив, тепер мав стати їхньою домівкою. То був великий будинок зі збройними обладунками, стайнями, псарнями, річкою, парком, оранжереями, виноградниками, з лісами й горами позад нього. Тож Діґорі відчував, як відчув би й кожен на його місці, що віднині вони житимуть щасливо й заможно. Але, можливо, вам захочеться знати про ще одну або дві речі.

Поллі й Діґорі залишилися великими друзями, й усі вакації вона відбувала в їхньому чудовому будинку,