Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Бічні проходи? — перепитав Скеля, і досі не відсміявшись. — Так недалеко й до підозри, що ти хочеш, щоби мене схрумали. Та ще й не хто-небудь, а великопанцирник. Хоча на Піках панцирі поїдаються, а не поїдають інших.

— Я…

— Ні-ні, — перебив здоровань. — План хороший. А все інше — звичайнісінькі жарти. Я вмію бути обережним, а оскільки битися не бажаю, то це підхоже для мене заняття.

— Дякую. І поглядай там, чи не трапиться місця, де ми могли би вилізти нагору.

— Добре, зроблю, — сказав Скеля, кивнувши. — Та ми не зможемо просто так взяти й вилізти. Ці плато аж кишать армійськими розвідниками. А то хто ж, по-твоєму, слідкує, чи не повзе який прірводемон заляльковуватись? Вони помітять нас, а перетнути прірви без моста ми все одно не зможемо.

На жаль, це було слушне зауваження. Якщо вибратися на поверхню тут — їх помітять. Якщо вилізти ближче до центру, вони застрягнуть на цих плато, не маючи куди податися. А якщо надто наблизитись до ворожої території, то їх виявить паршендійська розвідка. І це якщо їм узагалі вдасться видертися нагору. Хоча деякі розколини були всього футів сорок чи п’ятдесят завглибшки, здебільшого ця цифра сягала доброї сотні.

Сил пурхнула геть, повівши за собою Скелю та виділених йому людей, а командир повернувся до основної частини мостонавідників, щоб допомогти Тефту відпрацьовувати з ними стійки. То була нелегка справа: перший млинець нанівець. Обслуга діяла невміло та невпевнено.

Та все ж виявила неабияку наполегливість. Каладін ще ніколи не тренував новачків, які скаржились би менше за цих. Ніхто не просив про перерву. Ніхто не кидав обурених поглядів, коли він пришвидшував темп. Єдиною причиною насуплених брів ставали власні вразливі місця. Кожен злився на себе за те, що не вчиться ще швидше.

І їм поступово вдавалось. За лічені години найталановитіші з них — і Моаш був поза конкуренцією — почали перетворюватися на воїнів. Вони тримали стійку твердіше, впевненіше. А натомість очікуваних втоми та зневіри їхня рішучість лише примножувалась.

Каладін відступив назад, спостерігаючи за тим, як Моаш стає в позицію після поштовху Тефта. То була вправа на повернення у вихідне положення: дозволивши нападнику пхнути себе, він повинен був відскочити назад і поновити стійку. І так знову й знову. Метою тренування було навчитися тримати стійку суто автоматично. Зазвичай командир переходив до таких вправ не раніше другого чи третього дня занять. Однак Моаш засвоїв цю науку за якихось дві години. А ще двоє — Дрегі та Шрамм — всотали її майже настільки ж швидко.

Каладін прихилився до стінки провалля. Униз по каменю поруч нього збігала холодна вода, а рюшоцвіт біля самої голови несміливо розгорнув свої схожі на віяла вайї — дві широкі жовтогарячі листогілки з остюками на кінцях, що розтискалися, мов кулаки.

«Це результат мостонавідних тренувань? — подумалося йому. — Чи вся річ у їхній мотивації?» Вони отримали можливість дати відсіч — а це ой як змінює людей.

І спостерігаючи за тим, як рішуче й спритно вони тримають щойно опановані стійки, Каладін раптом дещо збагнув. Ці бідолахи — забраковані армією, до півсмерті спрацьовані, а тоді обережно й продумано підгодовані ним з додаткового раціону — являли собою найкращих, найталановитіших новобранців, яких йому коли-небудь присилали.

Стараючись остаточно зламати, Садеас підштовхнув їх до майбутніх перемог.

50

Спиноламний порошок

«Полум’я й головешки. Страхітлива шкіра. Очі, мов чорні ями». — Ця цитата з «Івіади» навряд чи потребує примітки з посиланням, та якщо раптом мені знадобиться оперативно знайти її в тексті, то шукати слід у рядку 482.

Шаллан прокинулася в невеличкій білій кімнатці.

Вона підвелася на ліжку, почуваючись напрочуд здоровою. Яскраве сонячне світло заливало білі фіранки на вікні, схожі на павутинку бабиного літа, прориваючись крізь них у кімнату. Дівчина нахмурилася й струснула сонною головою. Було таке відчуття, наче все її тіло мало би палати вогнем — так, щоб аж шкіра сповзала клаптями. Але це відчуття залишилось у спогадах. Поріз на руці нікуди не зник, але назагал дівчина почувалася просто чудово.

Почувся шерех. Вона обернулася й побачила доглядальницю, котра заспішила кудись білим коридором: напевно, побачила, що та підвелася, і збиралась повідомити про це когось іще.

«Я в лікарні, — подумала Шаллан. — Мене перевели в окрему палату».

Усередину зазирнув вартовий та окинув дівчину поглядом. Він, очевидно, її охороняв.

— Що сталося? — гукнула вона до нього. — Мене отруїли, так?

І раптом відчула гострий напад тривоги.

— А як там Кабсал?

Проте вартівник поспішив зайняти свій пост. Шаллан почала вибиратися з-під ковдри, і той вкотре заглянув у палату, люто зиркнувши на пацієнтку. Вона мимоволі скрикнула, знову натягнувши простирадло, і відкинулася на ліжку. На ній усе ще був лікарняний халат, дуже схожий на банний.

Скільки часу пролежала вона непритомна? І чому…

«Душезаклинач, — згадала вона. — Я віддала його Джасні».

Наступні півгодини були чи не найжалюгідніші в житті Шаллан. Вона провела їх, відчуваючи стійкі напади нудоти, що періодично чергувалися з лютими поглядами охоронця. Що ж трапилось?

Зрештою в протилежному кінці коридору з’явилася Джасна. На ній була інша сукня — чорна зі світло-сірою облямівкою. Принцеса стрілою підлетіла до палати й на ходу відіслала охоронця геть простим порухом руки. Той поквапився виконати наказ, і грюкіт його чобіт об кам’яну долівку заглушив кроки відвідувачки, взутої у пантофлі.

Вона ні в чому не звинувачувала підопічної, однак, щойно переступивши поріг, так люто зиркнула на неї, що в тої виникло гостре бажання вкритися з головою й зіщулитися під ковдрою. Та що там — заповзти під ліжко, провалитися крізь землю й камінням підлоги відгородитися від цих очей.

Та їй нічого не залишалося, окрім як потупити очі від сорому.

— Повернувши Душезаклинач, ти повелася мудро, — крижаним голосом промовила Джасна. — Це врятувало твоє життя. Точніше, я врятувала його.

— Дякую, — прошепотіла Шаллан.

— На кого ти працюєш? Яка з конгрегацій підкупила тебе та спонукала вкрасти фабріал?

— Жодна, Ваша Світлосте. Я вчинила так із власної волі.

— Покриваючи їх, ти нічого не досягнеш. І зрештою розповіси мені всю правду.

— Це ж бо вона і є, — відказала дівчина, не без деякої