Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Добре, але за чиїм дорученням?

— Своїм власним, — огризнулася Шаллан. — Невже так важко повірити, що я можу діяти від власного імені? Хіба я настільки жалюгідна й недолуга, що єдиним раціональним поясненням усього інциденту може бути припущення про використання навмання чи промиті мізки?

— У тебе немає причин підвищувати на мене голос, дитино, — спокійно мовила Джасна. — Проте є всі підстави не забувати свого місця.

Дівчина знову потупилась.

Якийсь час принцеса мовчала, та зрештою зітхнула:

— То що ж ти собі думала, дитино?

— Мій батько мертвий.

— І що?

— Його не надто любили, Ваша Світлосте. Та ще й більш од того: ненавиділи, і тепер наша родина збанкрутіла. Мої брати намагаються підтримувати фасад респектабельності та вдають, ніби він ще живий. Але… — а може, набравшись хоробрості, зізнатися принцесі, що в нього був Душезаклинач? Та це ніяк не вибачало її вчинку і могло накликати на її родину ще більші біди. — Нам конче треба було знайти якийсь вихід і роздобути грошей. Або створити їх.

Джасна знову помовчала. А коли нарешті заговорила, в її голосі чулося легке здивування:

— І ти щиро гадала, ніби ваше спасіння полягало в тому, щоби розлютити не лише все подвижництво, а й Алеткар як такий? Та ти хоч уявляєш, що зробив би мій брат, якби дізнався про це?

Шаллан відвела очі, почуваючись дурною та посоромленою.

Принцеса зітхнула.

— Я інколи забуваю, яка ти ще молода. Мені ясно, чому крадіжка здалася тобі спокусливою. Але це була чиста дурість. Я домовилася, щоби тебе доправили назад у Джа Кевед. Ти відбуваєш уранці.

— Я… — Джасна повелася з нею краще, ніж вона заслуговувала, — …дуже вам вдячна.

— Той подвижник, твій приятель, помер.

Шаллан звела на неї отетерілі очі.

— Як це сталося?

— Той хліб був отруєний. Містив спиноламний порошок, а він надзвичайно токсичний. Ним поси´пали буханець, щоб скидалося, неначе то мука. Підозрюю, що саме такий — «особливий» — гостинець він приносив і під час решти відвідин. А метою було домогтися, щоб і я скуштувала шматочок.

— Але ж я з’їла багато скибок такого хліба!

— У варенні містився антидот, — пояснила Джасна, — який ми виявили в кількох порожніх слоїках з-під нього.

— Не може бути!

— Я вже почала розслідування, — сказала принцеса. — Проте мала би зробити це значно раніше. Ніхто до пуття не пам’ятає, звідки з’явився цей Кабсал. Хоча під час його розмов у нас обох складалося враження, ніби він добре знайомий з іншими подвижниками, ті заледве пригадують його.

— То він…

— Водив тебе за ніс, дитино. І весь цей час користувався тобою, щоби підібратися до мене. Щоб шпигувати, чим саме я зайнята, а при нагоді й убити, — вона говорила про це напрочуд спокійно, без жодних емоцій. — Гадаю, під час чергової спроби він не пошкодував порошку — додав більше, ніж будь-коли раніше, — можливо, сподіваючись, що я його вдихну. Бо добре усвідомлював, що то була остання можливість. І цим сам собі вирив яму: отрута подіяла швидше, ніж він сподівався.

Її замалим не вбили. І не хто-небудь, а Кабсал. От чому він так наполягав, щоб вона скуштувала варення!

— Я дуже розчарована в тобі, Шаллан, — повела далі Джасна. — І тепер розумію, чому ти хотіла накласти на себе руки. Усе через почуття провини.

Вона не намагалася вкоротити собі віку. Але який був сенс зізнаватися в цьому? Принцеса жаліла її, і краще було не давати наставниці приводу передумати. Але як бути з тими дивними речами, які вона бачила й переживала? Можливо, у Джасни знайшлося б якесь пояснення?

Але, глянувши на неї й забачивши холодну лють, приховану за суто зовнішнім спокоєм, Шаллан настільки перелякалася, що запитання про символоголовців і те незвичайне місце, у якому вона побувала, завмерли на її вустах. І як могло їй стукнути в голову, наче вона — сміливиця? Яка вже там хоробрість! От дурепа! Дівчина пригадала часи, коли батькове шаленство луною розлягалося будинком. А стриманіший, зате й обґрунтованіший гнів принцеси лякав її анітрохи не менше.

— Що ж, доведеться тобі вчитися жити з цією провиною, — додала Джасна. — Утекла б ти чи ні з моїм фабріалом, а от надзвичайно багатообіцяльну кар’єру ти точно викинула на сміття. Ця дурнувата витівка плямуватиме твоє життя не одне десятиліття. Тепер жодна жінка не візьме тебе в підопічні. Ти змарнувала все, що могла, — вона невдоволено похитала головою. — Ненавиджу помилятися.

І на тому відвернулася, збираючись піти.

Шаллан здійняла руку. «Я повинна попросити вибачення. Я повинна їй щось сказати».

— Джасно?

Принцеса не озирнулася, та й охоронець не поновив своєї варти.

Дівчина пірнула під ковдру та згорнулася в клубочок. Живіт немилостиво скорчило, підступала страшенна нудота, і вона — нехай на мить — аж пошкодувала, що й справді не різонула себе тим уламком глибше. Або що Джасна так спритно орудувала Душезаклиначем і встигла її врятувати.

Вона втратила все. Не залишилося ні фабріала, щоби врятувати родину, ні опíки, щоби продовжувати навчання. Ні Кабсала. Хоча, власне, його в неї ніколи й не було.

Її сльози змочували простирадла, аж доки за вікном не почало смеркатися, а там і потемніло. Ніхто не поцікавився, як вона почувається.

Бо всім було наплювати.

51

Диґліф «сас нан»

За рік до того

Каладін тихо чекав у приймальній Амарамового дерев’яного штабу, що складався з дюжини кабінетів-секцій — кожну з них можна було від’єднати й на чалах перетягти куди-інде. Він сидів біля вікна, крізь яке дивився на табір. Там, де раніше розміщувався його загін, було порожньо. І звідти, де влаштувався командир, це було добре видно. Їхні намети позгортали й пороздавали іншим.

У нього залишилось тільки четверо бійців. Четверо — із двадцяти шести. А його називали щасливчиком. Величали Буреблагословенним. Та й він сам почав був у це вірити.

«Сьогодні я вбив Сколкозбройного, — промайнуло в його заціпенілому мозку. — Як Ланацін Надійноногий чи Евод Віховстановлювач. Я. Убив одного з них».

Але йому було байдуже.

Він сперся схрещеними руками на дерев’яне підвіконня. У рамі не було шибок, і його обдавав вітерець. З одного