Читати книгу - "Українське письменство"

«Воскреснувший» — чому не «воскреслий»? «Над мощами» — чому не над «останками»?

Всі ці мовні риси, проте, спільні Маланюкові з усіма українськими поетами еміґрації.

1925

Праця т. А. Музички належить до тих книжок, яких у найбільшій мірі потребує тепер історія українського письменства: біографічних та критичних монографій. В порівнянні до «Поетки українського рисорджимента» Д. Донцова (праці, головне, публіцистичної) та моєї вступної статті до книгоспілчанського видання творів Л. Українки (що має на меті лише вказати місце поетки в нашій літературній традиції), — вона є ґрунтовною і докладною спробою систематично оглянути головніші моменти життя і творчості Лесі, наближається цим до написаної і доложеної в істор.- літературнім товаристві при ВУАН, хоч досі ще не видрукуваної книжки М. Драй-Хмари. Цього вже досить, щоб викликати певне зацікавлення і уважне відношення до книжки з боку читача.

Ця уважність має ще побільшитись, коли читач перегляне уміщений в примітках апарат справок і посилань. Автор уважно використав опубліковані дані, «не минаючи ні титла, ніже тії коми» (як, наприклад, стаття кооператора М. Левицького про інтерес Л. Укр. до його артілей, «Рада», 1913 р., ч. 170); разом з тим він взяв усе, що можна, з недрукованого листування поетки з дочками М. Комарова — Маргар-Сидоренковою та Г. М. Комаровою. Взагалі з погляду пильного використання матеріалу працю т. А. Музички треба визнати за безперечно відрадне явище.

Далеко трудніше сказати те саме про авторову манеру робити висновки з зібраного матеріалу, про його спосіб окреслювати контури життя та ідеології Л. Українки.

Торкнемося спочатку біографічних розділів книжки. Автор досить зручно користується життьовими фактами, щоб одразу ж перекинути місток від них до творчості поетки. Він любить стежити за генезою настроїв, що позначились потім на її творчості. Але при такому викладі враження дитячого віку інколи зіставляються з дуже далеким від них хронологічно їх ліричним одстоєм. І тут особливо дається взнаки відсутність у книзі виразної хронологічної канви. Прочитаєш біографічну розвідку і не можеш відтворити собі ні послідовності фактів, ні етапів духового розвитку поетки, не можеш переконатися в правдивості зроблених автором зіставлень.

Далі. Чи не здається т. Музичці, що ця його характеристика: «Батько Лесин — людина великого та глибокого розуму, а до того вихований на ґрунті демократичних ідей 60-х рр., однак не бере сам широкої участі в громадській справі і навіть не знає української мови», — залишає у читача трохи невірне враження? Може б, корисно було подати справку, що старий П. А. Косач — народженець Мглинського повіту на Чернігівщині, син того найнещасливішого з погляду мови і вимови кутка. Може б, це з’ясувало, чому він так погано орудував українською розмовою, і разом з тим зробило неможливим для читача погляд на нього, як на принципіально далекого від української справи урядовця?

Нарешті, не завжди можна сказати, щоб нитки, які автор нав’язує межи життям і творчістю поетки, були навіть безперечні. Гадаю, що деякі із здогадів примушують жадати від автора додаткових пояснень. Звідки знає, наприклад, т. А. Музичка, що адвокат Мартіан в одній із останніх драматичних поем Лесі Українки підказаний їй постаттю Миколи Ковалевського, вірного друга Драгоманового, якого Леся знала замолоду (1897)? Чому в Річарді Айроні та його спогадах про Італію т. Музичка бачить спогади захопленої громадсько-політичним життям Лесі про літературні стоваришення її юності?.. Але особливо штучними і довільними являються коментарії до «Камінного господаря». Навівши цитату з листа Л. Українки до Л. М. Старицької-Черняхівської, що, прочитавши її «Камінного господаря», Струве і інші можуть сказати: «До чего дерзость хохлацкая доходит…» — т. Музичка продовжує: «Може, не випадкова в Лесі ця згадка про Струве при писанні Дон Жуана й натяк на Кассандру[100]. Іменно на цій останній поемі ми виказали, як точно передані в ній події в Росії й на Україні. І драму «Камінний господар» з усесвітньою темою, як усі попередні, аж до драми «Адвокат Мартіан» включно, можна краще зрозуміти на тлі дійсних подій. Бо й сам Струве з лицаря волі переходить у «Камінного господаря». Ще 1898 р. пише він маніфест російської соціал-демократичної партії, пізніше переходить на бік лівих лібералів і стає редактором ліберально-конституційного органу, а вкінці стає типічним буржуазним російським імперіалістом і кричить про вільну державу» (стор. 96). Це правда, що центральні постаті і ситуації Л. Українки стають зрозумілі «на тлі дійсних подій», що імпульсом для її, здавалося б, найдальших від злоби дня і так зв. «сучасності» композицій дуже часто служили глибоко відчуті й продумані події околишнього життя. Але це зовсім не дає нам права робити з драми про Дон Жуана якусь алегорію про Струве і його «честную братію». Можна думати, що навіть імпульс до написання «Камінного господаря» був чисто літературний: перечитаний у м. Хоні на повній відсутності лектури «Каменный гость» Пушкіна. Трудно допустити, щоби в розумовім