Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

От не щастить! Відсадок був потрібен, щоб після повернення виростити з нього експериментальну рослину. Вдавання, наче вона тут, щоб досліджувати й описувати нові види, допомагало дівчині відганяти невеселі думки. Шаллан почула, як Фрактал у неї на спідницях тихо загудів, немовби збагнувши, що, відволікаючись від скрутного становища й небезпеки, вона трішки прибріхує. Та ляснула по ньому — адже що подумає мостонавідник, зачувши, як гуде її одяг?

— Хвилиночку, — промовила дівчина, зрештою таки схопивши одну з тутешніх ліан.

Спершись на ратище, Каладін зачекав, доки вона зрізала кінчик рослини маленьким ножиком, який дістала з портфеля.

— А Яснині дослідження якось пов’язані зі спорудами, які приховані тут під нальотом крєму? — спитав охоронець.

— Чому ти так гадаєш?

Дівчина сховала відсадок у порожній флакончик із-під чорнила, який заготувала для збору зразків.

— Надто вже ви старалися потрапити сюди, — відказав той. — Начебто щоб дослідити хризаліду прірводемона — нехай і мертву. Але за цим має критися дещо більше.

— Бачу, ти не розумієш, що наука — це як манія.

І Шаллан потрясла чорнильницею.

Але Каладін тільки хмикнув.

— Якби ви справді хотіли побачити хризаліду, її давно притягли б вам у табір. Скажімо, на волокушах для поранених, у які запрягають чалів. Вам не було потреби висуватися аж сюди особисто.

Грім і блискавка! Переконливий аргумент. Добре, що він не спав на думку Адолінові. Княжич був ясочка й зовсім не дурень, але… мислив надто прямолінійно.

А цей мостонавідник доводив, що не такий. Вираз його очей, хід його мислення… і навіть манера говорити, як запізніло збагнула Шаллан. Він розмовляв як освічений світлоокий. Але як же бути з рабськими таврами в нього на лобі? Їх затуляло волосся, але одне з них, здається, було ґліфом «шаш».

Їй, певне, варто розмірковувати над його мотивами не менше, ніж той, очевидьки, ламав голову над її власними.

— Багатство… — припустив Каладін, коли вони рушили далі, — і притримав сухе гілляччя, що стирчало з розлому, аби його супутниця могла пройти. — Тут сховані якісь скарби — а ви їх шукаєте?.. Хоча ні… Розбагатіти ви запросто можете й вийшовши заміж…

Шаллан мовчки пройшла розчищеним проходом.

— Дотепер про вас ніхто не чув, — повів далі капітан. — Дім Давар і справді має доньку на виданні — вашого віку і схожу за описом. Можна б запідозрити у вас самозванку, але ви таки світлоока, а той веденський Дім — не надто впливовий. Хоча якщо вже завдавати собі клопоту, видаючи себе за іншу, то бодай за когось вартого уваги?..

— А ти, схоже, чимало посушив над цим мізки.

— Така в мене робота.

— Я сказала тобі правду — мій приїзд сюди пов’язаний із Ясниним дослідженням. Я підозрюю, що небезпека загрожує цілому світу.

— І тому ви розмовляли з Адоліном про паршменів.

— Стривай-но: звідки ти… А, твої люди були з нами на терасі. Це вони тобі сказали? А я й не подумала, що вони досить близько й можуть підслухати.

— Я спеціально звелів їм триматися неподалік, — відказав Каладін. — Бо на той час був майже певен, що ви прагнете вчинити на княжича замах.

Гай-гай — а він відвертий. І не крутить околяса.

— За словами охоронців, — повів далі капітан, — ви начебто хотіли, щоб паршменів повбивали.

— Такого я не казала, — заперечила дівчина. — Хоча мене таки непокоїть, що вони можуть нас зрадити. Питання тут суперечливе, і я сумніваюся, що зможу переконати великих князів, якщо не знайду додаткових доказів.

— Але якби все залежало тільки від вас, — зацікавлено спитав капітан, — що б ви зробили? В сенсі, з паршменами?

— Вигнала б, — відказала Шаллан.

— І хто б їх замінив? — мовив Каладін. — Темноокі?

— Я згодна, що з цим будуть труднощі.

— Без паршменів Алеткару знадобиться більше рабів, — задумливо сказав охоронець. — І простих людей активніше тавруватимуть як невільників.

— Ніяк не заспокоїшся після того, що з тобою вчинили?

— А ви б заспокоїлись?

— Гадаю, ні. Слухай, мені шкода через те, як із тобою повелися, але все могло бути ще гірше. Тебе могли повісити.

— Не хотів би я опинитися на місці ката, який спробував би привести мій вирок у виконання, — тихо, але загрозливо сказав Каладін.

— Я теж, — підтримала його Шаллан. — Гадаю, вішати людей — погана професія. Якщо вже став катом, то ліпше рубати їм голови.

Мостонавідник насупився.

— Бач, яка штука: кат, що рубає, ніколи не втратить голову.

Каладін витріщив на неї очі, а за мить його аж пересмикнуло.

— Твою бурю! Це було жахливо.

— Та годі тобі — не жахливо, а смішно. Схоже, ти раз по раз плутаєш ці речі. Але не хвилюйся: я допоможу тобі. Зі мною не пропадеш.

Той похитав головою.

— Річ не в тім, що ваші жарти несмішні. Просто в мене таке відчуття, що ви аж зі шкури пнетеся, зубоскалячи. Світ — не місцинка на осонні, й відчайдушно силкуючись обернути все на жарт, цього не зміниш.

— Формально кажучи, він таки на осонні, — заперечила дівчина. — Половину доби.

— Але «тепло» від цього хіба таким, як ви.

— Що ти хочеш цим сказати?

Каладін скривився.

— Слухайте, я не хочу знову сперечатися… Тож будь ласка — облишмо про це…

— А що, як я пообіцяю не гніватись?

— А ви на це здатна?

— Ще б пак — і страшенно в цьому наловчилась! Та я майже ніколи не гніваюся. Щоправда, переважно тоді, коли поряд немає тебе — але це, гадаю, справа наживна.

— Знову ви за своє…

— Перепрошую.

Вони помовчали, проходячи повз квітучі рослини, під якими лежав напрочуд цілий кістяк. Хтозна-чому, але зливові паводки майже не завдали йому шкоди.

— Гаразд, — промовив Каладін. — Давайте так: я розумію, яким цей світ має здаватися комусь на кшталт вас. Із вами панькалися, й ви росли, маючи все, що заманеться. Для таких, як ви, життя прекрасне й сонячне — чого ж тут не сміятися? Вам не доводилося мати справу з болем або смертю, як мені, — от вас і не супроводжує печаль.

Мовчанка. Шаллан не відповідала. Що на таке скажеш?

— Ну, чого мовчите? — спитав зрештою капітан.

— Та от думаю, як тут зреагувати, — відказала вона. — Розумієш, те, що ти сказав — просто смішно.

— То чого ж не смієтеся?

— Гаразд, не смішно, а сміховинно.

Шаллан віддала йому портфеля й ступила на сухе пасмо породи, яке тяглося вздовж глибокої ковбані на дні прірви. Через осілий крєм ішли вони здебільшого по рівному — але ковбаня перед ними мала добрі два-три фути глибини.

Балансуючи руками, дівчина почала переходити на той бік.

— Що ж, підсумуймо, — сказала вона, обережно ступаючи. — Ти гадаєш, наче я жила щасливим і безтурботним життям, повним радості й сонця. Але водночас налаштований до мене підозріливо і навіть вороже, бо натякаєш, наче я маю темні секрети — скелети в шафі. Стверджуєш, що я деру носа й маю темнооких за іграшки, —