Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Наказ зрозумів, уже виконую, сір! — мовив кентавр, повернувся, і вже за хвилину зі східного краю долини чулося лиш відлуння його важкого чвалу.

Король ішов швидким широким кроком, ніде не зупиняючись ані на хвильку та інколи нечутно щось промовляючи крізь зуби та стискаючи кулаки. Діамант мовчки йшов поруч. Порушувало тишу лиш дзвякання золотого ланцюжка на шиї єдинорога, шурхіт двох людських ніг та легкий стукіт чотирьох кінських копит.

Невдовзі вони опинилися на березі річки. Тут, не змовляючись, вони рішуче повернули праворуч і пішли заплавною стежиною, що петляла вздовж річки. Тож ріка була ліворуч, а праворуч височів темний ліс. Що вище за течією, то земля ставала кам’янистішою, трава рідшала й рідшала, а ліс, що густішав і густішав, підступав майже до води. Невдовзі і стежинка добігла води та зникла. Випірнала вона вже з іншого, північного, боку ріки. Вочевидь, тут і був брід. На середині вода сягала королю майже пахв, а швидкий потік погрожував от-от збити його з ніг. І так би воно, мабуть, і вийшло, якби не Діамант, який весь час тримався поруч, а Тіріан тримав його за карк (треба визнати, чотири ноги таки краще за дві, коли йдеться про збереження рівноваги, особливо якщо треба перетнути швидкий потік). Вода, що текла з гір, була крижана, та король, у якого від обурення кров аж кипіла у жилах, цього навіть не помічав. Заледве викараскавшись на протилежний берег, він одразу ж витер меча об єдиний клаптик плаща, що залишався сухим, — той, що прикривав рамена.

Тепер ріка була праворуч, а Ліхтарна пустка — просто попереду. Та не пройшли вони й чверті путі, як побачили на річці щось дивне.

— А це що таке?! — спитав король.

— Поглянь! — мовив єдиноріг.

Це вихопилося в обох одночасно.

— Та це ж пліт! — придивившись, ошелешено ще за мить тільки й мовив король.

Так воно й було. Пліт, зв’язаний із півдюжини струнких стовбурів щойно повалених дерев, з яких тільки-но обрубали віття, хутко сплавлявся річкою долу. Попереду з довгою жердиною, аби керувати плотом, стояв чудний, як на стороннє око, плотар — водяний щур.

— Агов, щуре! Ти що ж таке робиш?! — загорлав король, перекрикуючи шум бурхливої води.

— Та ось — колоди сплавляю річкою на продаж, — теж перекрикуючи плескіт води об каміння, заволав щур, прикладаючи долоні до вуха (за відсутністю капелюха), наче віддавав честь. — Остраханці залюбки купують.

— Що? Які остраханці?! — на мить обімлів король. — Хто взагалі дозволив рубати дерева?!

Навесні напоєна талими снігами ріка біжить ой як швидко, особливо у верхів’ях, тому пліт, як стріла, промайнув повз короля з єдинорогом і вже завертав за закрут, коли здалеку долинула відповідь:

— Лев, ваша величність! То наказ самого Аслана! — Щур намагався докричатися, та що він там ще кричав — вони не почули.

Із тим пліт зник за річковим закрутом, залишивши друзів, що спантеличено ззирнулися, на березі. В очах у обох застигло одне й те саме питання, відповіді на яке не мав жоден з них. Більш того, їм раптом стало лячно, як ніколи не було перед жодним найзапеклішим боєм.

— Аслан… — нарешті вимовив король глухо. — Аслан… Як таке може бути? Рубати під корінь священні дерева та вбивати їхні душі — дріад?!

— А що як самі дріади вчинили щось таке жахливе, що це не рубання, а покарання? — майже пошепки висловив припущення Діамант.

— Але… продавати бездиханні тіла остраханцям? Хіба таке можливо? — заперечив Тіріан.

— Ох, не знаю, не знаю, — зітхнув єдиноріг, як здалося, жалісним голосом. — Та не той він лев, якого можна приборкати. А як не можна приборкати, то не можна й зрозуміти.

— Що ж, — мовив король, — хай там що, а ми вже вийшли в путь, і тепер нам слід дізнатися, що чекає на нас там, попереду, в кінці путі.

— І ми те дізнаємося будь-що, сір, — мовив на те Діамант.

Ані на мить відважний супутник короля не сумнівався у справедливості такого рішення, хоча б навіть їх і було тільки двоє супроти невідомо скількох ворогів. Не сумнівався й сам король. Гнів застив їм очі, тож бачити хоча б на крок далі свого праведного гніву вони не могли.

Король лише обійняв свого друга та чолом ткнувся тому в шию.

— Діаманте, — тільки й сказав він, — не знаю, що нас чекає попереду, та як же тяжко мені на серці. Здається, краще було б і зовсім не дожити до цього дня.

— Так, — не сперечався Діамант. — Може, й насправді зажилися ми занадто на цьому світі, тому на краще годі й чекати…

Ще хвилину чи дві вони ось так постояли мовчки, а потім рішуче попрямували вперед.

Невдовзі попереду почувся мірний стукіт: «хек-хек-хек» — то вправно працювали сокири. Самих дроворубів поки видно не було — їх приховував великий пагорб. Та коли король зійшов на верхівку та окинув поглядом те, що колись було Ліхтарною пусткою, красою та гордістю Нарнії, він змінився в обличчі.

Просто поперек віковічного пралісу, того самого пралісу, де колись дивували погляд могутні дерева, що виросли з золотих та срібних зерняток того самого пралісу, де колись людське дитя з нашого світу посадило дерево-оберіг Нарнії, тепер пролягла широка просіка — вона скидалася на кровоточиву рану на живому тілі землі. Від просіки аж до ріки тягнулися нерівні брудні подряпини рівчаків, якими стовбури повалених дерев волочили до сплаву. Робота аж кипіла: стукали сокири, клацали батоги, коні хрипіли, ледь-ледь тягнучи могутні стовбури до річки. Та перш за все вражало навіть не це: ані король, ані єдиноріг не очікували побачити на вирубці стільки людей — половина з тих, хто рубав священний ліс, були саме люди, а не розумні нарнійські звірі. Іще один погляд — і стало зрозуміло, що то зовсім не русяві нарнійці, а засмаглі бородані, які прийшли з Остраханства, країни, що лежала на півдні, і навіть не поряд, а далеко за межами Нарнії, аж за Древляндією та Великою пустелею, що простягалася поза нею.

Авжеж, не існувало причини з якої в Нарнії не можна було зустріти остраханця: чи то купця з караваном, чи то амбасадора з почтом — у ті дні між Нарнією та Остраханством відносини були досить мирними. Та чому їх зібралися в Нарнії десятки та чому вони прийшли рубати нарнійський ліс — збагнути цього Тіріан аж ніяк не міг. Він перехопив меча зручніше, а плащ намотав на