Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Ріша зарубали першим. Каладін зойкнув і виставив руку, силкуючись звестися на коліна.

«Цього не може бути! Благаю, ні!»

Габ та Алабет вихопили ножі, але протрималися недовго: один солдат випустив кишки Габу, а двоє інших посікли Алабета. Його ніж із глухим стуком упав на підлогу, вслід полетіло передпліччя, а тоді, зрештою, і все тіло.

Кореб прожив найдовше: позадкував, благально виставивши руки. Але не кричав. Він, здавалося, розумів. Каладінові очі сльозилися. Солдати навалилися на нього й не давали кинутись на допомогу.

Кореб упав на коліна й заходився благати пощади. Один з Амарамових людей перетяв йому шию, акуратно відділивши голову. За лічені секунди все було скінчено.

— Мерзотник! — видихнув Каладін, пересиливши біль. — Бурепокидьок!

Й усвідомив, що плаче, безсило борсаючись у руках четвірки, що тримала його. Дошки просякли кров’ю порубаних списників.

Вони були мертві. Усі до єдиного. Прародителю бур! До останньої людини!

Спохмурнілий Амарам підступив до Каладіна й опустився на одне коліно:

— Мені шкода.

— Мерзотник! — щосили викрикнув той.

— Я не міг покластися на те, що вони забудуть про побачене. Так треба, солдате. Заради блага армії. Військам оголосять, що твій загін був заодно зі Сколкозбройним. Бачиш, яка річ: люди мають вірити, ніби це я його здолав.

— То ти забираєш ці Сколки собі?!

— Я майстерно фехтую, — відказав генерал. — І мені не звикати до лат. Тож отримавши Сколкоспорядження, я найкраще прислужуся ним Алеткару.

— Буря на твою голову, ти міг просто попросити його в мене!

— А коли б табором розповзлися чутки? — похмуро запитав Амарам. — Що Сколкозбройного вбив ти, а от Сколки забрав собі я? Хто би повірив, ніби ти добровільно від них відмовився? А крім того, синку, ти б не дозволив мені довго ними тішитися, — генерал похитав головою. — Бо передумав би. За день-другий тобі б закортіло багатства та слави — інші переконали б тебе в цьому. І ти зажадав би їх назад. Я не одну годину це вирішував, але Рестарес має рацію: так треба. Заради блага Алеткару.

— Алеткар тут ні до чого! Уся річ у тобі! Адже ти, побий тебе грім, маєш конче бути кращим за інших!

З його підборіддя скапували сльози.

Амарам виглядав винувато, наче тільки-но усвідомив, що сказане Каладіном — правда. Він відвернувся й махнув буревартівникові. Бородань відійшов від жаровні, стискаючи в руці якийсь предмет, що його він розжарював на вугіллі. Штемпель для таврування.

— То все це — звичайне окозамилювання? — запитав Каладін. — Поважний ясновельможний, котрий дбає про своїх людей? Брехня? Від початку до кінця?

— Я дійсно чиню так заради солдатів, — відказав генерал. Він узяв Сколкозбройця та стиснув його в руці. Самоцвіт на головці ефеса спалахнув білим сяйвом. — Ти й близько не розумієш, списнику, який тягар покладений на мої плечі, — у його тоні поменшало спокійної розсудливості, і, здавалося, ніби той виправдовується. — І я не маю права зважати на життя кількох темнооких бійців, якщо моє рішення може врятувати тисячі людей.

Буревартівник підступив до Каладіна й заніс штемпеля. Із дзеркальним зображенням диґліфа, що читається як «сас нан». Тавром невільника.

— Ти кинувся мені на допомогу, — сказав Амарам, шкутильгаючи до дверей та обходячи тіло Ріша. — І за моє врятоване життя я збережу твоє. Якби ту саму історію розповідали п’ятеро, їм би повірили, але хто слухатиме одного-єдиного раба? У таборі ж ми скажемо, що ти не був заодно зі своїми людьми — проте й спинити їх не намагався. А кинувся навтьоки й попався в руки моєї варти.

Біля дверей генерал забарився, поклавши краденого Сколкозбройця тупим кінцем собі на плече. У його очах усе ще прозирала провина, однак обличчя посуворішало, ховаючи її.

— За дезертирство тебе буде звільнено з армії й затавровано як раба. Однак я милостиво зберігаю тобі життя.

Амарам відчинив двері та вийшов геть.

А штемпель із тавром обпік шкіру, випечатуючи Каладінову долю на його чолі. Тишу востаннє прорізав несамовитий крик.

Кінець третьої частини

Інтерлюдії

Баксил / Ґеранід / Сет

I-7

Баксил

Баксил поспішав розкішним коридором палацу, стискаючи об’ємисту сумку з інструментами. Позаду долинув звук, схожий на чиїсь кроки, і той, підскочивши, озирнувся. Але нічого не побачив. Коридор був безлюдний: лише золотистий килим на підлозі, прикрашені дзеркалами стіни та склепінчаста стеля, інкрустована хитромудрою мозаїкою.

— Ти не міг би це припинити? — запитав Ав, який ішов поруч. — Бо щоразу, коли ти смикаєшся, мені від несподіванки так і хочеться почастувати тебе потиличником.

— Нічим не можу зарадити, — відказав Баксил. — Хіба ми не мали б дочекатися ночі?

— Хазяйка знає, що робить, — заперечив Ав. Як і Баксил, той був емулійцем і мав темну шкіру й волосся. Вищий на зріст, він був і значно впевненіший у собі. І, неквапливо крокуючи системою переходів, тримався так, неначе їх туди запросили. А в піхвах у нього за спиною висів меч із широким лезом.

«Пошли, Верховний Кадасіксе, — подумав Баксил, — щоб Аву не довелося оголювати цю зброю. Слава тобі».

Їхня хазяйка йшла попереду і, якщо не брати до уваги їх самих, була єдиною живою душею в коридорі. Вона не належала до емулі та й взагалі не скидалася на макабакі, попри темну шкіру й довге та чорне розкішне волосся. Жінка мала шинські очі, але зріст і струнка статура здавалися алетійськими. Ав гадав, що вона — змішаного походження. Чи принаймні так казав, коли вони наважувались обговорювати ці речі. Бо ж у хазяйки був добрий слух. Просто навдивовижу добрий.

На наступному перехресті вона зупинилася. Баксил мимоволі знову зиркнув через плече. Ав штурхонув його ліктем, але той нічого не міг з собою подіяти. Так, хазяйка запевняла, що всі палацові слуги будуть зайняті підготовкою нового гостьового крила, але ж вони вломилися не до кого-небудь, а до самого Ашно Мудреця