Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Ваша Ясновельможносте, — промовив немолодий лейтенант і стукнув себе в груди, салютуючи.

— Адолін доповідав мені, що ви приходите сюди, — сказав Холін, мигцем глянувши на княжича Ренаріна, який також підвівся й відсалютував по всій формі — неначе й не рідному батькові. — Як я розумію, по черзі?

— Так точно, сер, — відказав Тефт, скосившись на Сиґзіла. Адже так і було!

От тільки сам він вартував замало не щозміни…

— Солдате, ти справді гадаєш, що він вижив і блукає проваллями? — спитав Далінар.

— Так точно, сер, — підтвердив Тефт. — І річ не в тім, хто що гадає…

— Падаючи, він мав пролетіти сотні футів, — зауважив князь.

Лейтенант мовчки стояв у стійці струнко: слова командувача не містили запитання, тож і відповіді Тефт не давав.

Але витіснити зі свідомості кілька жахливих образів таки довелося: Каладін із розчерепленою головою; Каладін на дні, привалений настилом; Каладін лежить із переламаною ногою й не може знайти сфери, щоб зцілитися. Адже він, дурний хлопчисько, інколи мав себе за безсмертного.

О, Келеку! Та вони всі мали його за безсмертного.

— Він повернеться, сер, — промовив до князя Сиґзіл. — І вилізе просто з он тієї розколини. А ми влаштуємо йому врочисту зустріч — при повному параді, списи начищені…

— Сер, ми приходимо сюди лише у вільний час, — збрехав Тефт. — Ніхто з нашої трійці зараз не на службі.

На цих словах він спаленів. А сам іще розмірковував про те, як Моаш просторікує до вищих за званням…

— Солдате, я тут не для того, щоб прогнати вас. Хочете нести вігілію — несіть, — промовив Далінар. — Але я прибув перевірити, у якому ви стані. Подбайте, щоб ніхто не йшов сюди, нехтуючи прийомом їжі — і навіть не заїкайтеся, що пильнуватимете тут під час великобурі.

— Е-е… так точно, сер, — козирнув Тефт.

Лейтенант зазирав сюди під час ранкової перерви на сніданок. І як великий князь про це пронюхав?

— Щасти тобі, солдате! — мовив Далінар.

Відтак він рушив далі в супроводі ад’ютантів — певне, інспектувати батальйон, який стояв на східній околиці табору. Тамтешні солдати метушилися, мов крєм’ячки після бурі — носили мішки з припасами й громадили їх у казармах. Повномасштабна військова експедиція на Рівнини була вже на носі.

— Сер! — окликнув князя Тефт.

Той обернувся, а його ад’ютанти затнулися на півслові.

— Ви не вірите в його повернення, чи не так? — спитав лейтенант.

— Солдате, він загинув, але я розумію, що вам усе одно важливо бути тут.

Великий князь приклав долоню до плеча — так салютували полеглим — і рушив своєю дорогою.

Ну й нехай. Тефт-бо гадав, що Далінарова невіра — це нормально і навіть добре: тим більше буде його здивування, коли Каладін таки повернеться.

«Великобуря налетить сьогодні пізно ввечері, — подумав Тефт, сідаючи назад на валун. — Ну ж бо, хлопче. Де ти там ходиш?»

***

Каладін почувався одним із десяти дурнів.

Чи радше всіма десятьма одразу — десятиразовим ідіотом. А особливо Ешу — той-бо розбалакував про речі, у яких навіть на сміх не тямив, перед тими, хто з’їв на них зуби.

Орієнтуватися в проваллях на такій глибині було складно, проте здебільшого за дороговкази міг правити характер наносів. Буревії гнали воду зі сходу на захід — але, сходячи, дощівка збігала в протилежному напрямку. Тож затрамбовані відкладами розломи в стінках зазвичай позначали західний бік, а місця, де наноси залягали природніше — східний.

Інстинкти підказували Каладінові, куди прямувати, — але вони помилялися. Ото не треба бути таким самовпевненим! Аж так далеко від таборів вододіл мав пролягати інакше.

Сердитий сам на себе, він залишив Шаллан малювати й, відійшовши осторонь, покликав:

— Сил?

Жодної відповіді.

— Сильфрено! — гукнув Каладін уже гучніше.

І, зітхнувши, повернувся до художниці, яка сиділа, підібгавши ноги, на порослому мохом дні прірви — досі вочевидь махнувши рукою, що подере і заплямує свою колись вишукану сукню — й малювала в альбомі. Через неї він мав іще одну причину почуватися дурнем — не треба було піддаватися на її провокації. А втім, він витримував словесні дуелі з куди неприємнішими йому світлоокими — то чому ж утрачав самовладання, розмовляючи з нею?

«Буде мені урок, — подумав Каладін, доки Шаллан із зосередженим обличчям малювала. — Бо поки що ця дівчина одною лівою брала гору в усіх суперечках».

Утримуючи ратище на ліктьовому згині, капітан сперся на стінку провалля, підсвічений сферами, прив’язаними до вістря. Як проникливо й дошкульно зауважила ця світлоока, він помилявся у своїх припущеннях щодо неї — знову і знову. Скидалося на те, що частина його єства просто шалено опиралася симпатії до супутниці.

Якби лише він міг знайти Сил! Побачити її, дізнатися, що з нею все гаразд, — і життя одним махом налагодиться. Бо той її крик…

Щоб відволіктися, він підійшов до Шаллан і нахилився поглянути, що та малювала. Виходила не мапа, а картина, яка до моторошного нагадувала те, що бачив Каладін, коли літав над Рівнинами — багато ночей тому.

— Невже всі ці деталі важливі? — спитав охоронець, доки художниця відтінювала краї одного з плато.

— Так.

— Але…

— Так.

Усе це затяглось надовше, ніж хотів би Каладін. Сонце перетнуло розколину над головою і зникло з очей. Значить, звернуло з полудня. До великобурі залишалося сім годин, і це якщо вона налетить хвилина в хвилину — хоча в розрахунках часу, бувало, помилялися навіть найдосвідченіші буревартівники.

Сім годин. «Приблизно стільки само, як зайняла дорога сюди», — майнуло в свідомості. А втім, до таборів наразі мало бути ближче — адже вони йшли цілий ранок!

Що ж, хай там як, а квапити Шаллан було марною справою. Тож Каладін дав їй спокій і, пройшовши проваллям назад, уважно придивився до розколини нагорі, порівнюючи її форму з намальованою. На позір дівчина своєю мапою як в око влучила — ідеально точно відтворила по пам’яті весь пройдений шлях, не оминувши ні найменшого виступу або клину. Просто немовби дивлячись не знизу, а згори…

— Прародителю бур! — шепнув до себе капітан, біжучи назад.

Він знав, що Шаллан має хист до малярства — але тут ішлося про щось зовсім інше.

Та хто ж вона насправді така?

Коли він повернувся, та ще малювала.

— Ваша замальовка навдивовижу точна, — сказав Каладін.

— Вчора ввечері я трішки… прибіднялася, — відповіла художниця. — Моя зорова пам’ять досить добра, але я, щиро кажучи, не підозрювала, як далеко ми відхилилися від маршруту, доки не сіла й не замалювала побаченого. Багато з обрисів тутешніх плато мені незнайомі. Ох, щоб ми, бува, не забрели на територію, яку ще не нанесено на мапи…

Каладін вирячив на неї очі.

— Ви пам’ятаєте обриси всіх картографованих плато?

— Е-е… так, а що?

— Це неймовірно.

Дівчина звелася навколішки і, здійнявши перед собою ескіз, відкинула з лоба неслухняне пасмо рудого волосся.

— Може, й ні. Щось тут не так.

—