Читати книгу - "Українське письменство"

З «Кордіаном» кінчиться період Байронового впливу. Подібно до Пушкіна, Словацький переходить від Байрона під вплив Шекспіра, наслідуючи його в широкому, не умовному змалюванні характерів і колоритному стилі. Вісім літ між рр. 1835 і 1842 — золота доба його творчості. До неї належать найвизначніші його речі, всі, на яких спирається його літературна слава. Над Леманом, у Швейцарії, куди Словацький перебрався з Парижа, задуми й плани один по однім «галопують» в його уяві. Спочатку — в кілька тижнів утворений «Мазепа», потім — на протязі місяця викінчена «Балладина», ця «фаворитка» поетова, «новий світ поетичний, неткнутий ногою людською, багатший, аніж нужденна земля наша»; нарешті, автобіографічна в своїй основі, навіяна одною короткочасною знайомістю і мандрівкою по Альпах поема «У Швейцарії» — «найкращий, може, в світовій літературі образ чистої намріяної любові». Р. 1836-го Словацький виїздить до Рима, де зустрічається з родичами і вступає в тісні приятельські стосунки з Зиґмунтом Красінським; а потім з новими італійськими знайомими — Бжозовським та Голинським — рушає на Схід. У Греції він вклоняється могилі Агамемнона, в Єгипті сходить на вершини пірамід, в Єрусалимі проводить безсонну ніч на Гробі Господнім, — а по дорозі з Єгипту в Сирію карантинне оповідання про араба, що поховав усю свою сім’ю, надихає йому трагічні образи «Батька зачумлених». По десятимісячній подорожі, втомлений, переобтяжений враженнями, Словацький зупиняється на півтора року у Флоренції, і — цікаво! — після блакитних морів та золотих пустель, повитих хмарами гір та вершків пірамід його думка переноситься до Сибіру, де живуть польські засланці, до Сибіру фантастичного, нереального (льодова пустеля і над нею — полярна ніч!), і з-під пера поетового з’являється «Ангеллі», символічна поема про страждання польського народу, що має своєю мукою купити щастя інших народів. Заходить арктичне сонце, умирає страдник Ангеллі, але в проміннях сполоху над його могилою з’являється вершник з радісною звісткою, що воскресають народи.

Рік 1839 і наступні Словацький живе в Парижі, тільки на короткий час його покидаючи. Видає «Мазепу» і «Балладину». Вчиться іспанської мови, щоби читати Кальдерона. Тут же йому спадає на думку споетизувати в ряді драматичних хронік давню і леґендарну історію Польщі. Цій думці польське громадянство зобов’язане «Ліллею Венедою». Нарешті, непорозуміння з еміґрантськими колами дають привід для сатиричної, в стилі Байронового «Дон Жуана», поеми «Беньовський». Як у «Дон Жуані», так і тут пригоди героя (барського конфедерата, найзнаменитішого з польських авантюрників XVIII в.) дають тільки рамці для гострих і часом слушних вихваток проти громадянства, проти польських виходнів з Міцкевичем на чолі. «Мій останній малий, — писав Словацький до матері, — був лихий, але потрібний. Він був потрібний конче, неминуче. І мети своєї досяг, бо всі очі привернув до себе і став мені оборонцем».

Але не тільки «оборонцем», — «Беньовський» став разом і останнім твором давнішого Словацького, гордого, самолюбного і дражливого. З літа 1842 року в ньому наспіває душевний перелом під впливом містично-патріотичної проповіді Андрія Товянського. Даремне Красінський у дружніх листах перестерігав його від чудотворців («В чуда я вірю завжди і скрізь, але в чудотворців сливе ніколи»), — самотнє життя, туга за краєм, природна меланхолійність і нахил до містики зробили своє: Словацький вступив до братерства товянчиків. Це зразу ж відбивається на тоні його листів до матері: замість живих дрібничок щоденного життя, літературних планів, чуток і новин, усе частіше й частіше в них стріваються моральні сентенції, історіософські міркування, спостереження й висновки зі свого внутрішнього духовного досвіду. Зміняється і його відношення до власних творів. Поет є знаряддя вищої сили, його твір — то є голос духа, а тому всяка праця над поетичним твором, його оброблення — блюзнірство і замах на святиню. Останні писання Словацького — то не що інше, як імпровізації, похапливі, гарячкові, нашвидку записані, часто неопрацьовані художньо. В. Д. Спасович влучно, хоч, може, й загостро порівнює їх з хвостом чорного диму, що лишає за собою потяг, і в якому то тут, то там прориваються червоні іскри хисту. Останнім з тих передсмертних творів був «Король-Дух», велика нескінчена поема, де Словацький хотів дати синтез всієї польської історії у вигляді довгої низки послідовних втілень не то геґелівського «абсолютного» духу, не то духу «національного» — «Короля-Духа» — в постатях великих обранців, народних вождів. Серед невпинної праці над рапсодіями поеми, турботних надій на революційні рухи 48 р., Словацький починає занепадати на здоров’ї. Щораз сильніше і безперечніше виявляються у нього сухоти. Після невдатної подорожі в Познань (з метою громадською) і короткого побачення з матір’ю поет повертається до Парижа, вкрай виснажений і хворий, і там умирає 3 квітня 1849 року, не проживши повних 40 літ.

«Мазепа» належить до найвидатніших творів Словацького. Так само блискучий і примхливий, як і його автор, багатий на ефекти, — цілий каскад найнеймовірніших ситуацій і екзальтованих реплік. Словацький був немов покликаний насадити романтичну трагедію на польському ґрунті. Лірик з природи, він почував себе тісно й незручно в рамцях драматичних умовностей псевдокласицизму. Це почуття ще збільшилося в ньому від уважних студій Шекспіра й Кальдерона. Буйна фантазія примушувала його подавати пристрасті героїв у прибільшеному вигляді, шукати розмаїтості в кольорах, нагромаджувати шумні і криваві сцени та повні жаху ситуації. Його «Мазепа» — то цілий клубок смертельно заплутаних пристрастей, забаганок і упереджень: «Складна і нерозв’язана для романтика трагедія кохання, в котрій сплітаються в узол і каприз захопленого пажа, і потворні ревнощі Воєводи, і мрійна млость Збіґнева, і прихована пристрасть Воєводині, і стареча похіть короля». (Филипович).

Як трагедія романтична, вільна від умовностей драматичної форми, «Мазепа» не користається загальним признанням у польській критиці. Вихована в традиціях класицизму, сучасна Словацькому критика поставилась до його твору стримано. В перший ряд його не висунула. Відгомони цієї стриманості знаходимо у львівського професора Ант. Малецького, біографа, критика і першого редактора творів Словацького.

В «Мазепі», на думку Малецького, немає єдності дії, нема центральної постаті, навколо якої б розгорталися і зосереджувалися вчинки всіх дійових осіб. Хто герой п’єси? Відповідь на це питання дати нелегко. Мазепа? Але