Читати книгу - "Велика історія України"

А чим було Стрілецтво в очах українського громадянства, про те свідчить відповідь Загальної Української Ради на письмо зі стрілецьких окопів:

«Ви дали доказ, що український народ не зрікся своїх прав до самостійного життя та має волю і силу вибороти, собі його кровю й залізом. Ви доказали, що столітня неволя не перемінила українського народу в покірного раба. Своїми кривавими слідами, світлими перемогами й безцінною саможертвою ви накреслили українському народові шлях у майбутнє. Кожне Ваше діло входить в історію України й тому душа українського народу з Вами, Ви найближчі й найдорожчі серцю українського народу».

Дальша історія Українського Січового Стрілецтва тільки обогатила лавровий вінок його слави й ще більше скріпила кровний звязок громадянства з Стрілецтвом.

«Союз Визволення України»

В пору, коли Загальна Українська Рада, станувши на становищі українських інтересів, боронила їх на терені внутрішньої політики Австро-Угорщини, створений з емігрантських елєментів Союз Визволення України, старався робити це на ширшому, міжнародньому терені. Його завданням була інформація й пропаганда української справи в політичних колах т. зв. центральних держав (Австрії, Німеччини, Болгарії, Туреччини) та підготовча праця над розвалом російської імперії з нутра. Для цього С. В. У. добув собі доступ до таборів російських полонених, з яких вибірав салдатів українського походження й збіраючи їх в окремі табори (Фрайштадт в Австрії, та Зальцведель і Раштат в Німеччині) розвів інтензивну працю над їх національним освідомленням. Таборові часописи, бібліотеки, загально-освітні й українознавчі курси, хори, театри й вишкіл пропаганди, а далі й завязок мілітарної, української організації серед полонених, оце була праця Союзу Визволення України, якою він добре заслужився українській справі.

Під програмово-ідеольогічним поглядом станув С. В. У. на становищі, яке ще в 1913 р. зайняв молодий ще тоді публіцист і теоретик Дмитро Донцов у рефераті, виголошеному на загально-українському, студентському конгресі. В обличчю невідхильної конечности збройного конфлікту на сході Европи, Донцов рішив, що першою і безспірною вимогою рятунку українства перед загладою є сепаратизм у відношенню до Росії. Політичний сепаратизм мусить заступити автономістичну програму, яка параліжує творчу енергію українського руху, задивленого в міражі можливостей приборкання української стихії шляхом співпраці з російськими поступовцями. В конфлікті австрійського, а властиво німецького імперіялізму з російським, український народ мусить приняти активну участь по стороні Австрії й Німеччини. Бо хочби найменча невдача Росії, відірвання від неї хочби клаптика української землі, веде до скріплення й консолідації українського елєменту в Австрії, а разом з тим наближує момент визволення України з російської неволі.

На підложжі теорії Донцова повстала програма Союзу Визволення України, що в своїй основній статті стверджувала: «Обєктивна історична конечність вимагає, щоби поміж західньою Европою й Москвою повстала самостійна Українська Держава». По тій лінії пішла освідомлююча праця Союзу по таборах полонених, пропаганда на міжнародньому грунті, та робота на українському терені, що його з часом заняли австро-німецькі війська. Характеристичне, що оскільки Австрія, від початку до останка не могла рішитися на яку станути як у відношенню до Українського Січового Стрілецтва так і до Союзу визволення України, то Німеччина підтримувала останній рішуче й послідовно. Вона теж допустила висланців Союзу на здобуте від Росії Підляше, де зчасом повстали завязки українського шкільництва й преси. («Українська Шкільна Рада» й часопис «Рідне Слово»), На Волині, над якою простягалася австрійська окупаційна сфера, вдалося узискати доступ до українських мас представникам Українського Січового Стрілецтва.

Під чоботом воєнного мольоха

Століття Шевченкових народин, відсвятковане в Галичині імпозантним січово-сокільським здвигом, академією у Львові й цілою низкою концертів і масових маніфестацій в краю, на Придніпрянщині прибрало характер «німого ювилею». Російська влада не допустила до поважніших маніфестацій, а московські чорносотенці тільки ждали моменту, якби їм кинутися на українство з зовсім уже безкарним і безсоромним погромом. Подібно, як вшехполяки в Галичині так і чорносотенці на Придніпрянщині ждали вибуху австро-російської війни як найкращої нагоди до скорої ліквідації українства. І справді, як тільки війна почалася, галицькі вшехполяки подбали про те, щоби лють австрійських військ за невдачі в перших зустрічах з москалями перелити на маси українського народу. Пятно москвофільства, що його самі вшехполяки так довго годували й плекали на українському організмі, вони розтягли тепер на весь український народ; самі накладаючи з москалями, вони пустили в курс легенду про «руську зраду» й досягли того, що австрійські, головнож мадярські військові частини почали вішати українських селян та інтелігентів як… зрадників та шпійонів. Сотні й тисячі невинних людей погнано тоді до концентраційних таборів, десятки й сотні таких же людей, здебільша найльояльніших австрійських громадян і щирих українських патріотів згинули тоді без слідства й суду.

Галичина під московською окупацією

Дня 3 вересня 1914 р. вмаширували до Львова перші стежі московських військ, що пробули в Галичині до червня 1915 р. Була це перша для москалів нагода «прибрати до рук» західне українство, що від споконвіку не зазнало над собою московської влади дарма, що московська агітація й підкупство поробило багато спустошень в його організмі. Тепер посунули на Галичину московські «вірли і круки», як характеризувала тогочасна російська преса своєж таки військо (вірли) й адміністрацію (круки). В проводі московської адміністрації станув випробуваний опікун галицьких москвофілів гр. Бобрінскій, його заушниками стали вшехполяки та кацапи, що напередодні війни повтікали до Росії. Вони то, до спілки взялися за ліквідацію галицького українства. Всі українські газети й видавництва припинено, книгарні, читальні й взагалі культурно-освітні установи позакривано. Скасовано рівноправність української мови в школі й уряді, а всіх видатніших українських діячів поарештовано і вислано в глиб Росії. Поміж засланцями найшовся й галицький митрополит Шептицький. Мов чорне гайвороння злетіло на українські села чорносотенне попівство, що підступом і силою захоплювало українські парохії та силувалося перевести їх на православє. Коли весною 1915 р. зайняли москалі Перемишль, думка про остаточне прилучення Галичини до Московщини сталася загальною. Московська влада станула тепер на становищі «ісконної русскости» тої нещасної країни.

Оскільки в колах вищої московської бюрократії й дипльоматії перемогла думка, що до складного питання ліквідації українства в Галичині слід забратися з тактом і розвагою, остільки низші чинники, яким ця справа була доручена, в свойому нерозумі й брутальности зробили все можливе, щоби навіть чесні симпатики москвофілів у