Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Ямна культура – археологічна культура середини ІІІ – поч. ІІ тис. до н. е., пам’ятки якої поширені в Східній Європі від Уралу до пониззя Дунаю. На території України відомі в степовій, частково в лісостеповій частині, в басейні Дніпра, Приазов’ї й у Криму.

Назву дістали від поховальних ям під курганним насипом. Кожний курган був родовою усипальницею великої сім’ї. Померлих ховали в скорченому положенні на спині або на боці і посипали червоною вохрою. В могилу ставили посуд (переважно горщики яйцевидної форми) з їжею, клали кам’яні, кістяні, зрідка мідні знаряддя праці, зброю й прикраси. (До речі, ямники вже користувалися колісним транспортом і як тяглову силу використовували кастрованих биків.)

Чим більша влада, тим довше хочеться владарювати – це було істиною і тисячі років тому, залишається істиною і сьогодні. Адже й сьогодні вона залишається найсильнішим наркотиком з усіх нині відомих. Як казав один український діяч: все з часом набридає, навіть горілка, влада ж – ніколи…

У скіфів з Буджацьких степів і тих, що кочували на Дністрі, виробився свій, особливий спосіб поховання. Із дубових колод тамтешні сини змієногої богині споруджували чималий курінь (ще й щільно обкладали його хмизом), в середину якого і заносили небіжчика, його улюблених коней та інших жертовних тварин. Потім споруду підпалювали з усіх боків і одбігали од неї подалі. Все, що було покладено в той курінь, згоряло – як і поховальний інвентар, що мав супроводжувати небіжчика в інший світ.

Родичі покійного, одноплемінники, багаті й бідні, кидали у всеспопеляюче багаття різні речі – відповідно до свого достатку: дерев’яні, глиняні, бронзові, срібні чи золоті. (Метал теж плавився). Коли все згоряло, навколо попелища викопували колами два ровики, куди й скидали залишки прощальної тризни. А потім все засипали шаром землі – під ритуальні співи і танці прощання. А вже поверх неї (поклавши туди ще й жертовних тварин, як напутну їжу), починали насипати курган – чим знатнішим і багатшим був небіжчик за життя, тим вищим над місцем його кремації здіймався насип.

У 871 році за імператора І. Цзун в Китаї переносили святі мощі Будди Сакьямуні з одного храму в інший. Під час процесії деякі паломники, аби продемонструвати свою відданість божеству, відрубували собі руку чи ногу і спалювали на голові власне волосся.

В археології існує такий термін, як поховальний одяг. Себто одяг, у якому ховали небіжчиків. Він використовувався і під час різних церемоній, був більш розкішним, ніж повсякденний. Включав різні прикраси, серед них – нашиті на нього. Вперше зафіксований у неолітичних могилах.

В алтайських курганах (в Сибіру могильних злодіїв звали бугровщиками) добре зберігалися тіла похованих завдяки промерзлому ґрунтові. Коли їх грабували і знаходили цілі тіла похованих там кочовиків – не виключено, що саків, далеких родичів скіфів, – то злодії роздягали змерзлі трупи, голови у деяких, аби зняти шийні гривни відрубували, відрубували ступні ніг, гомілки і кисті рук – щоб познімати браслети.

В Китаї грабіжництвом могил теж займалися здавна, чи не з часів бронзи. Правда, в китайців грабіжники спершу добували з могил лише кістки тварин і панцирі черепах з ворожбитськими написами, коштовні ж речі почали забирати пізніше.

Вважається, що археологи таки знайшли Дніпровський Геррос (священне кладовище знаті), що про нього згадує Геродот, і розкопали всесвітньо відомі царські кургани: Солоху, Чортомлик, Товсту Могилу, Огуз… (Фахівці певні: незважаючи, що вже розкопано багато великих курганів, головні знахідки ще попереду.)

А ось під Керчю теж міститься місто мертвих скіфських царів. Саме там, де гробниці скіфської знаті із скарбами всесвітнього значення виявили в курганах Патініоті, Куль-Оба, Юз-Оба, Темір, біля Німфея, Ак-Буруна, селища Леніно (Сім Колодязів), села Іллічеве, Ленінське (пролетарський вождь навіть між скіфами заплутався), Зелений Яр, Пісочне, Багерово, Завітне, у низці могил «Три брати» села Вогники.

А, можливо, ймення кургана походить від назви тюркомовного племені огузи в Центральній і Середній Азії? На початку VII ст. в складі Тюркського каганату виник племінний союз токуз-огуз (буквально: дев’ять огуз). У IX ст., коли огузів витіснили киргизи, вони переселилися на територію сучасного Сінцзяну (КНР), де назва огуз поступово витіснилася етнонімом «уйгур».

Але частина огузьких племен переселилися в південні степи України (в літописах відомі під ім’ям торків). Друга частина їх, очолена сельджуками,