Читати книгу - "Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування"

Зараз взагалі важко спрогнозувати, як «працюватимуть» норми кримінально-правового інституту давності, оскільки чинним КПК встановлено новий порядок обчислення строків досудового розслідування — з моменту внесення даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань до повідомлення особі про підозру, а також окреме обчислення строків після повідомлення про підозру. Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК, сплив строків досудового розслідування, в якому жодній особі на повідомлено про підозру, зобов'язує слідчого, прокурора закрити провадження. Закриттю підлягають і провадження, в яких було зроблено повідомлення про підозру, якщо спливли строки, передбачені ст. 219 КПК, які обчислюються після повідомлення про підозру, крім випадків повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров'я особи.

Без ухвали слідчого судді особа може бути затримана тільки за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 208 КПК, тобто під час вчинення злочину або безпосередньо після вчинення злочину. Крім того, може бути затримана особа, яка підозрюється у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча такої особи з метою ухилення від кримінальної відповідальності.

До речі, у КПК Республіки Білорусь відповідну підставу для зупинення досудового розслідування в п. 4 ч. 1 ст. 246 так і визначено — тимчасове психічне або інше захворювання обвинуваченого перешкоджає його участі в провадженні процесуальних дій, посвідчене лікарем, який працює в державному медичному закладі. (Уголовный кодекс Республики Беларусь. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь. Минск: Нац. центр правовой информации Респ. Беларусь. 2007. С. 519. 704 с.

Закриття на досудовому розслідуванні провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру (незалежно від того, чи потребує особа застосування примусових заходів медичного характеру), мабуть, можливе за наявності підстав, передбачених ст. 284 КПК, зокрема, якщо буде встановлено, що суспільно небезпечного діяння не було; діяння, яке було вчинено особою, не підпадає під ознаки будь-якої статті Особливої частини КК; особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, померла; немає доказів вчинення суспільно небезпечного діяння саме особою, щодо якої здійснюється провадження; суспільно небезпечне діяння декриміналізоване.

У своїй змістовній монографії автор, на жаль, не торкається питання про можливі особливості здійснення провадження у формі приватного обвинувачення в разі, коли буде встановлено неосудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння.

Хотілося би нагадати, що, відповідно до ст. 19 КК, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Отже, вчинити кримінальне правопорушення (злочин), а потім стати неосудним, неможливо.

Ми виходимо з того, що примусові заходи медичного характеру мають різну правову природу залежно від того, до яких осіб вони застосовуються. У разі застосування таких заходів до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, вони являють собою заходи безпеки (заходи соціального захисту). У разі застосування їх до осіб, які вчинили злочин, а потім захворіли на психічне захворювання до ухвалення вироку, тобто втратили процесуальну дієздатність, вони можуть розглядатися як заходи процесуального примусу (заходи забезпечення кримінального провадження). Такий погляд переконливо обґрунтований у роботі С.Л. Шаренко, на яку ми посилалися.

Повідомлення, відповідно до ч. 3 ст. 111 КПК, здійснюється в порядку, передбаченому гл. 11, тобто шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, по телефону або телеграмою. У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім'ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи. Очевидно, що надіслання повідомлення про підозру житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи (точніше — за місцем реєстрації особи, де особа може не перебувати, може переховуватися), адміністрації за місцем роботи (куди особа може не з'являтися) не забезпечує у всіх випадках реального вручення особі повідомлення про підозру.

Аргументує свою позицію автор досить непослідовно, посилається на те, що особа набуває статусу підозрюваного тільки після вручення їй повідомлення про підозру, і водночас зазначає, що, відповідно до ст. 42 КПК, особу можна поставити в процесуальне становище підозрюваного шляхом складення повідомлення про підозру, яке неможливо їй вручити через те, що невідоме її місцезнаходження.

На жаль, і порядок продовження таких строків визначено не досить чітко — ч. 1 ст. 294 КПК передбачено, що строк досудового розслідування до повідомлення особі про підозру, визначений в абз. 1 ч. 1 ст. 219 (залежно від тяжкості кримінального правопорушення — 6, 12, 18 місяців), може бути неодноразово продовжений слідчим суддею за клопотанням прокурора або слідчого, погодженого з прокурором, на строк, встановлений п. п. 1-3 ч. 2