Читати книгу - "Українське письменство"

Кінець статті присвячений вихваткам проти «безграмотно-провінціальних критиків, як Дорошкевич чи Зеров». Валеріянові Поліщукові неприємно, що критики кладуть ноту на карб «многописання», і він виправдує себе, посилаючись на приклади Пушкіна та Лєрмонтова, що «ледве перевалили за тридцять літ (хронологія, хронологія!), а встигли дати таку силу матеріалу»; закінчує він подібним окликом: «Хай живе теплокровна праця і кількість, яка навіть і без особливих прикмет обертається в якість!» Яка неприємність! «Провінціально безграмотні критики» мусять констатувати, що досить велика кількість сторінок у праці Капустянського—Поліщука анітрохи не підвищує їх якості.

Загальне враження від книжки — веселе і разом прикре (занадто вже безцеремонно!); якось дивно робиться, коли знаходиш на ній солідну марку «Науково-дослідчої кафедри».

1925

21 серпня 1925 р. недалеко від Коломиї, в Заліщиках, на 58-му році життя помер один з найзаслуженіших діячів галицько-українського письменства Осип Маковей, повістяр, поет, журналіст і літературний критик.

Народився Маковей р. 1867 в Яворові (межи Львовом та Перемишлем), у міщанській родині. Гімназію й університет скінчив у Львові/ Працював як журналіст у «Ділі», «Народній часописі», в «Зорі». В 1895—1897 рр. був головним редактором «Буковини», потім якийсь час входив до редакційної колеґії «Літ.-наук. вісника».

Пізніше він зміняв роботу журналіста на педагогічну. Р. 1899 його призначено було до учительської семінарії в Чернівцях; р. 1910 він перейшов у Львів, а р. 1919 був призначений директором семінарії в Заліщиках, — на цій посаді він і вмер.

Літературні твори Маковея виходили з початку 90-х рр.: «Поезії» (1894), повість «Залісся» (1896), «Ярошенко». Нещодавно, р. 1923, з’явилася книжка його оповідань «Примруженим оком». Як прозаїк, Маковей визначався жвавим і приємним стилем, м’яким гумором, хоч артистична його сила невелика. З його повістей найбільша річ «Залісся», де автор виводить уніатського священика нового покрою, не «твердого русина», а народовця-демократа, що стає центром культурної роботи на селі. Цікаве зіставлення цієї повісті з «Забобоном» Л. Мартовича зробив акад. М. Грушевський в статті «Світлотіні галицького життя». Поезії Маковея, гармонічні, легкі, з нальотом задуми, ввійшли до всіх численних антологій та декламаторів; найвідоміші з них «Сон» («Тихий сон по горах ходить»), «Смерть», «Елегія» («Коли помрем і заростем квітками»).

Як критик та історик письменства, Маковей зарекомендував себе двома фундаментальними працями: біографією Куліша («Панько Олелькович Куліш, огляд його діяльності», ЛНВ, 1900, і окремо) і великим «Життєписом Осипа-Юрія Гординського-Федьковича», Львів, 1911, «Українсько-руська бібліотека», т. VIII, стор. 591. Повинно ще зазначити і ту ролю, яку відіграв Маковей-критик в літературній долі Ольги Кобилянської, один із перших звернувши увагу на її писання. В «Буковині» р. 1896, під час Маковеєвого редаґування, видрукувано першу велику повість Кобилянської «Царівна».

1925

«В цій книзі зібрано окремі, друковані вроздріб етюди про сучасне українське письменство. Тут уміщено тільки статті загального характеру, що мають завдання охопити, з тієї чи іншої точки погляду, всю колективну літературну творчість. Студії про індивідуальну творчість окремих письменників автор гадає зібрати окремою книжкою. В сучасній українській літературі дуже відчувається брак самостійної критичної думки. Літературна критика — трохи не найслабше місце в нашому пореволюційному мистецтві. Заповнити хоч подекуди і тимчасово цей прорив на фронті слова було метою критичної діяльності автора».

Так починає М. Доленго передмову до своєї збірки, передруковуючи в ній п’ять своїх критичних нарисів, у свій час уміщених в «Червоному шляхові» та «Жовтневому збірникові». Всі вони дійсно присвячені нашій літературній сучасності, трактують питання загального характеру — і, я гадаю, певною мірою заповняють-таки прогалини нашої критичної літератури. І як не ображає т. Доленга Ів. Майдан, не даючи йому права на титло поважного критика, а йому (М. Доленгові) не можна відмовити ні гостроти спостереження, ні дотепу у вислові. В кожнім разі, поруч немотивовано-імпресіоністичних нальотів на письменство та товарисько-компліментної літератури, його збірка є з’явище приємне і корисне і, треба думати, виправдає свій тритисячний тираж.

Свої критичні статті автор влучно і справедливо називає нотатками. Їх інтерес і справді полягає не так в узагальненнях, скільки в поодиноких, інколи дуже влучних увагах. Так, прекрасно, в кількох неговірких і сухуватих