Читати книгу - "Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях"

Кора довго плескалась в гарячій воді. Аж до тих пір, поки її тіло не перестало пересмикувати від спогадів звіра. Мокре каштанове волосся стало ще темнішим і спадало легкими хвилями. Біла сорочка підійшла майже ідеально, завелика була лише в районі грудей. Якщо Мірайя Сюз могла похвастатись жіночними формами та вигинами, Кора ж могла запропонувати лише кістки та м’язи. Вона не була зовсім дошкою, але зараз і вилиці, і ребра виступали сильніше, зап’ятки стали ще тоншими, а щоки трохи впали. Тому чорні брюки довелось затягнути поясом двічі обмотаним довкола талії, але навіть так широкі штанини лежали на підлозі.

Коли Вега вийшла з ванної, Мірайї в кімнаті вже не було. Замість неї на ліжку лежала записка: «Сподіваюсь розмір підійде. Це чоботи тіньових детективів. В них має бути зручно. Якщо потрібно можеш скористатись усім необхідним з косметики. Я буду в лабораторії. Спускайся, як будеш готова», - а потім в кутку криво дописано: «Перший поверх, під сходами ліворуч».

Дівчина знайшла шкарпетки і чоботи, схожі на її власні. На щастя, розмір підійшов. Зав’язувати шнурівку за звичкою не стала. «Якщо ти не знаєш, що чекає тебе за рогом, тоді тримай руку на зброї», - вже як мантра спливали в голові слова. «Чи варто чекати тут небезпеки?» Кора розуміла, що зараз опинилась в ситуації, де небезпека для неї та Ірвіна ховається під кожним камінцем. Туго перев’язала шнурівку чоботів. Посвідчення детектива постраждало не сильно, але сумно лежало поруч з речами. Вона запхнула його в кишеню брюк.

Підійшла до столику з косметикою. Кора знала, як користуватись усіма цими речима. Подруга з Академії навчила. Але до жодної баночки не доторкнулась. Натомість звернула до низького прибраного столику і прискіпливо оглянула його вміст.

Дівчина вийшла з кімнати. Пройшла шлях назад на перший поверх. Чорні килими ніби були дорогою і самі привели її у хол. Оминувши ліворуч стійку адміністратора, Кора оглянула простір під сходами. Спочатку у темряві вона нічого не помітила, але тоненькими лініями, окреслюючи форму дверей, з-за стіни пробивалось світло. Кора промацала периметр і знайшла кнопку. Натиснула і частина стіни із легким гуркотом від’їхала вбік. Утворився яскраво освітлений прохід висотою у зріст середнього чоловіка. Кора озирнулась, але у холі досі було пусто. Вона зробила глибокий вдих і ступила на першу сходинку.

Вітіюваті кам’яні сходи були доволі довгими або ж їй просто так здалось. Пахло сирістю та машинним маслом. «Ну, точно, як в старовинному палаці!» - вкотре подумала Кора, намагаючись не підсковзнутись на вологому камінні. Сходи вивели її до темного підвалу, а точніше – цілого підземелля! З кам’яними колонами, що підтримували стелю, головним коридором та іншими розгалуженнями доріг. З кінця головного коридору долинав якийсь шум та мерехтіло світло.

«Краще бачити свого ворога», - подумала дівчина і рушила вперед, залишаючи темні проходи по боках.

Світло різануло по очах, коли вона досягла цілі. Цей коридор вивів до величезного приміщення, заставленого столами, стелажами та полицями на яких купами були навалені різні механізми. Дивні металеві прибори, схожі на двигуни грізно нависали з різних боків. Запах машинного масла чорним осадом залишався в легенях. Різні колби та пробірки, із неприродньо сяючою тягучою рідиною, диміли та парували, до деяких були прикріплені записки із, очевидно, інструкціями. Щось лязгало, щось скрипіло і крапало.

Кора звернула увагу на станок, праворуч від неї. Єдине місце, що зберігалось в чистоті і порядку. Вирізана в металі форма терезів, шрифт і напис тиснення. Дівчина несвідомо торкнулась власної золотої броші на комірці білої сорочці. Метал віддав холодом в пучки пальців.

- До біса! – Кора розвернулась і побачила на протилежному столі ще одну знайому річ. – Мій револьвер!

Вона швидко перетнула кімнату. Протягнула руку до зброї і зімкнула на рукояті пальці. Але раптово на її зап’ястку з’явилась шорстка рукавиця.

- А! – скрикнула дівчина і відскочила назад.

- А! – скрикнули у відповідь. Застукотіло скло і задзвенів метал.

Кора підійняла очі і зустрілась поглядом із хлопцем. Точніше, хлопчиною. Трохи молодшим за неї. Пухкий, низький, із відкритим обличчям і рудими кучерями, розсипом ластовиння і карими очима. В одязі робітників заводу: масивні зварювальні окуляри на голові, шорсткі рукавиці, коричнева роба з цупкого матеріалу. Його щоки були перемазані чорним машинним маслом.

- Кора? Кора Вега? – спитав він дружелюбно і через секунду розплився в усмішці. Хлопчина обійшов стіл, лязгаючи металевими інструментами, що висіли на його поясі. Кора позадкувала, але той вхопив її за руку і почав сильно трясти. – Я Лорік. Лорік Вайн. Я би обійняв тебе, але боюся, що замажу в маслі. Я так радий познайомитись! Минулого разу не вийшло, шкода! Я був в робітничому кварталі, на закупівлі і тому… - рудий все продовжував тараторити і стискати руку Кори.

- Хто ти? – нарешті вичавила із себе дівчина.

- А? А! Я тіньовий детектив. Як Себастьян і Мірайя, але все ж не зовсім. Вони ще не ввели тебе в курс справи? Я, якби це сказати, більше… - Лорік Вайн почав запинатись.

- Ч-чекай. Я заплуталась…

- Він наш творець, - долинуло з темряви коридору і по спині аж холодом потягнуло. Кора обернулась в момент, коли Себастьян відліпився від кам’яної колони. Із грацією лінивого хижака вийшов до них у світло. – Лорік тіньовий детектив, як усі ми, але його вроджена здібність – наука, мова чисел, теорем та механізмів. Таких називають творцями. В кожного бюро є або свій творець, або найманий. Це наш, - Чейз пояснював із легким презирством. Ніби це такі ж очевидні речі, як те, що для того, щоб жити треба дихати.