Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Розділ 25

Перший катаклізм почався 1642 року в Парижі.

Чоловіком, який створив цей катаклізм, був скромний джентльмен, якого звали Віктор Генесс. Як і решта уроборів, він проживав звичайні травматичні перші фази життя, доки місцевий Клуб Хронос не знайшов його, а тоді заспокоїв і пояснив, що насправді він не був ні проклятим, ні одержимим, наскільки про це взагалі щось було відомо. Бувши сином зброяра, він побачив найгірше, що було в Тридцятирічній війні — міжнародному конфлікті, який охопив усі звичайні ранньо-модернові соціоекономічні причини війни й перетворив її на хрестовий похід. Іменем війни людям дозволяють убивати, а іменем хрестового походу їм наказують знищувати. Можна не пояснювати, що більшість членів Клубу Хронос під час цього конфлікту вважають за краще переселитися до менш небезпечних країн, приміром, до більш стабільного центра Оттоманської імперії, султани якої в цю епоху хоча й бували безумні, але, принаймні, їхні мати зберігали здоровий глузд. Однак Віктор Генесс відмовлявся від цього, наполягав на тому, що залишиться в Священній Римській Імперії. Він був попереджений про небезпеку втручань і дав слово, що діє виключно як пасивний спостерігач, який документує все, що бачить. І дійсно, впродовж кількох життів нотатки Віктора Генесса були відмінним історичним джерелом, і навіть історики-калачакри не завжди розуміли, що мають справу з ретельними записами такого, як вони. Інші члени Клубу Хронос тривожилися; проблема була не в тому, що Генесс був нестабільний, а радше навпаки: він був надто спокійний, надто зібраний. Документуючи все побачене, він рухався серед страждань, розрухи та відчаю наче туман серед дерев. Він не шукав компанії, не ставав ні на чий бік, не заводив знайомств, усував себе з небезпеки, якщо була така можливість, і навіть ті кілька смертей, що трапилися з ним під час війни — бо ніхто не може стовідсотково передбачити шалену жорстокість тих часів — він сприйняв зі спокійною смиренністю, кажучи згодом, що шкодував, що не підкупив ката, щоб той підклав пороху в полум'я, в якому його палили, або ж зауважував, що смерть від списа могла би бути набагато швидшою, якби йому розрізали печінку, а не просто проткнули живіт. Його колеги не знали, що їм робити, бо як пояснити людині, що її позірні стабільність і самовладання можуть бути ірраціональними, нелюдськими й навіть симптомами глибокого розладу, якщо єдиним твоїм доказом розладу є відсутність розладів? Згодом надзвичайна корисність Генесса як головного історичного джерела призвела до листування між ним і майбутніми членами Клубу Хронос. Питання до нього ставилися на початку 1800-их або в двадцятому сторіччі, передавалися в минуле від дитини 1850-их до дідуся, який мав стати дитиною в 1780-ому й передати питання дідусеві, що народжується в 1710-х, і так доки хтось із цього ланцюжка, не зможе поставити це питання Генессові особисто. А тоді він писав свою відповідь на якомусь тривкому матеріалі й довіряв Клубові Хронос доставити її адресатові в майбутньому та й узагалі нащадкам. Багато з нас, хто займався наукою, користувалися цим методом. Часто ним зловживають заради переваги в науковій кар'єрі, бо якщо для якогось століття немає джерел, завдяки ввічливим, але наполегливим питанням, переданим через покоління назад, можна не просто отримати відповідь, а навіть отримати її у вигляді автентичних документів того часу, які не викличуть підозри колег. Це, звісно, за умови, що через кілька життів, коли послання прибуде, тебе ця тема досі цікавитиме.

Але Генесс за забезпечення відмінної документації своєї сучасності назначав певну ціну: він почав і сам ставити питання. Вперед у часі пересилалися листи або, якщо папір вважався недостатньо тривким для цього, послання вирізалося на камені й залишалося в домовленому місці, де його не мали зачепити війни, розширення міст і сільськогосподарська революція. Отже, він почав розпитувати про майбутнє й отримувати зіпсованим телефоном відповіді. Він дізнався про облогу Відня, про занепад Оттоманської імперії, про війну за іспанську спадщину, про революцію у Франції, про революцію в Америці, і навіть чутки про подальші події, коли погроми перетворювалися на масову різанину, і про світ, у якому свобода була багатством, а ім'ям Бога лякали дітей.

Усе це він сприймав із такою самою холодною байдужістю, з якою дивився, як на очах у матері ріжуть дітей і як чоловіки, вишикувавшись шеренгами на відстані менш як сорок метрів одна від одної, під заохочувальні вигуки своїх командирів поливали один одного свинцем. Людям це здавалося дивним, навіть дивовижним, але на той час усі спроби зрозуміти розум Віктора Генесса потонули у втомі та апатії, які так часто опановують калачакр.

А потім він одного дня поїхав до Парижа. Він не мав нічого, окрім слів, але їхньою силою зміг проникнути до двору французького короля.

— Я Віктор Генесс, — напевно, сказав він, — я прийшов до вас для того, щоб розповісти про майбутнє.

І одразу почав розповідати.

Коли його спитали: «Чому? Чому ти розповідаєш це саме нам?», він відповів: «Попри ваші громадянські конфлікти, ваша нація досі наймогутніша в Європі. Священна Римська Імперія слабка, король Іспанії слабовільний, Папа перед військовою силою безсилий, а мені потрібен сильний король. Я поділюся з вами знанням про ідеї, які з'являться пізніше, про мудрощі, яким ще не має назви. Я дам вам зброю, тактику, ліки; я забезпечу вас знанням про ваших ворогів і про інші країни, бо я мандрував і до Тихого океану, і до Індійського. Я обідав із Моголами та мандаринами, чув, як біжать води Конґо, вдихав прянощі на східних базарах і їв м'ясо акули, витягнутої з-під льоду. Зробімо разом, ви і я, новий світ. Зробімо кращий світ.

І після цілком зрозумілого скептицизму король Франції послухався Віктора, і світ почав змінюватися. Віктор не мав ілюзій щодо природи свого проекту: проллється кров, і він розумів високу ймовірність того, що ця революція світового масштабу поглине всіх, хто її робив. Карл ІІ помер раніше, ніж отримав змогу знову стати королем Англії, а Тридцятирічна війна була раптово закінчена інтервенцією об'єднаної французької католицько-гугенотської армії, яка мала нарізну вогнепальну зброю й застосовувала тактику Наполеона. Віктор розумів, що його можливості обмежені. Навіть за умов обережного життя він навряд чи міг прожити понад шістдесят років, тож не міг витрачати час і сили на подорожі до Стамбула, Варанасі або Пекіна, не міг поплисти до колоній Нового Світу. Його стратегією було зосередити свої зусилля локально й спробувати змінити світ з Європи. Він розумів, що не зможе побачити кінець своєї революції — за