Читати книгу - "Серце Дракона, Вікторія Калінгер"

Миру забрали найпершою, навіть не давши змоги попрощатися з людиною, яку любила понад усе на світі. І дні в Цитаделі знову перетворилися на рутину. От тільки для маленької принцеси життя стало інакшим. Зранку ніхто більше не будив її з посмішкою на вустах. А по ночах, почали снитися жахливі речі, яких дівчинка не розуміла і не могла пояснити. Після кожного такого сну, наставав ранок, що приносив з собою втому та спустошення, які не хотіли відпускати. Батько, який і до того не плекав великих почуттів до своєї дочки, взагалі відвернувся від Мири.

Їй було заборонено з’являтися в загальній залі, допоки її не покличуть. Від тепер принцеса снідала, обідала і вечеряла або в себе в кімнаті сама на одинці, або ж спускалася на кухню і їла зі слугами. А якщо дівчина все таки, якимось чином, потрапляла на очі імператору, то всіляко була покараною. Подекуди доходило і до побоїв. Тому, щоб хоч якось захистити себе принцеса вчилася уникати зустрічей із рідним батьком.

Існування в палаці для Мири починало ніби налагоджуватися. Та вже через місяць, після смерті дружини – імператор Владлен вирішив зробити своє життя більш мальовничим та радіснішим, обзавівшись наложницями. І в один «чудовий» день, у замку Цитаделі оселилися жінки із усього Острову Семи Морів. Однак, найнестерпнішим стало те, що цим жінкам було дозволено абсолютно все, в той час, коли принцеса, єдина донька імператора, була позбавлена таких привілеїв. Це і стало останньою краплею. Маленька Междемира, не витримавши знущань і насмішок втекла з палацу. 

Та її найбільшою помилкою було сховатися у місті Цитаделі. Тоді, Мира ще не знала, що все це місто було вщент заповнене таким ж жорстокими, жадібними та пихатими людьми як її рідний батько.

Дівчинка, в сльозах, бігла вуличками міста не помічаючи нічого і нікого навкруги. Так, вона випадково зіштовхнулася із якимось чоловіком. Мира хотіла попросити його про допомогу. Та коли помітила в руках гострий кинджал, а на обличчі недобру усмішку – вже була готова попрощатися із життям.

- Миро? Дівчинко, що ти тут робиш? – почула вона знайомий голос. То була Мо – подруга матері, що мешкала в лісі і до якої вони часто навідувалися.

В той день жінка врятувала маленьку принцесу. Забрала її до себе, пригорнула і подарувала те тепло, якого так бракувало всі ці дні, після смерті матері. Потім, вона показала Мирі безпечні шляхи, якими можна було пройти від замку до її хатини, що стояла в лісі. Також, Мо розказала про сни, що виявилися зовсім не снами, а справжніми пророцтвами. А коли жінка помітила у дівчинки хист до малювання, то розповіла, як можна позбутися того страшного відчуття спустошення, що так часто виникало після ведінь.  Так, Мира і почала малювати. Спочатку це були непевні дитячі малюнки. Та чим старшою дівчина ставала, тим більшого сенсу і глибини набували її картини.

Зі спогадів вирвав гучний стукіт. Мира озирнулась і побачила, як біля одного із будинків, навколішках стоїть чоловік.

- Благаю! Не виганяйте мене! Я зроблю все, що побажає володар! – Скиглив, немов поранений пес, чоловік.

- Наказ імператора не обговорюється! – Твердо і байдуже промовляв воїн, що височів немов скеля над цим нещасним. 

- Я Вас благаю! – Ще дужче почав ридати чоловік.

В чоловікові Мира впізнала одного із радників батька. Не раз вона його бачила в замку, особливо в оточені імператорських утриманок. Він був завжди гордовитим та пихатим. Вже дуже полюбляв насміхатися і принижувати слабших за себе по статусу людей. Від неприємних спогадів дівчину зморозило і вона повела плечима.

Драган відчув її жест і сказав тихо:

- Ось вони, принцесо, зміни, на які так довго чекала Цитадель і Острів Семи Морів.

Дівчина не відповіла, лише відвернулася від картини, яку бачила. Та і що вона могла відповісти – Драган був правий. Це місто потребувало змін. І вони рушили далі, так і залишившись не поміченими.