Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

– Усе гаразд, – сказала Алікс. – Сподіваюся, свято вам сподобається.

Джордж простодушно продовжував:

– Я так і думав. Там можна поїсти досхочу і платити не треба. Сквайр завше добре вгощає своїх орендаторів. І ще я подумав, мем, що було б добре побачити вас перед від’їздом, щоб дізнатися, чи є у вас якісь побажання щодо бордюру. Гадаю, ви ще не знаєте, коли повернетеся?

– Але я нікуди не їду.

Джордж витріщився на неї.

– Ви не збиралися завтра в Лондон?

– Ні. Хто вам таке сказав?

Джордж кивнув головою в бік села.

– Учора я зустрів у селі хазяїна. Він сказав мені, що ви обоє їдете завтра в Лондон і ще не знаєте, коли повернетеся.

– Дурниці, – розсміялася Алікс. – Ви, мабуть, неправильно його зрозуміли.

Водночас вона замислилася, що б то міг сказати Джеральд, щоб садівник так дивно це сприйняв. Поїхати в Лондон? Жінка взагалі не хотіла повертатися туди.

– Я ненавиджу Лондон! – раптом різко сказала вона.

– А! – спокійно відповів Джордж. – Я, можливо, щось не так зрозумів, але, здається, він чітко висловився. Я радий, що ви залишаєтеся тут. Не подобаються мені всі ці скитання, і про Лондон нічого доброго сказати не можу. Мені ніколи не треба було туди їхати. Надто багато машин, а це тепер проблема. Коли люди купують машину, то благо, якщо вони залишаються на одному місці. Містер Еймс, який раніше володів цим будинком, був хорошим спокійним джентльменом, допоки не купив одну з тих чортопхайок. І місяця не пройшло, як він виставив свій будинок на продаж. А скільки містер у нього вклав грошей. І крани в усіх спальнях, електричне світло і так далі. «Ви ніколи не повернете свої гроші», – казав я йому. «Ні, – відповідав він, – я поверну все до останнього пенні, отримавши дві тисячі фунтів за цей будинок». Так і сталося.

– Він отримав три тисячі, – сказала Алікс, посміхнувшись.

– Дві тисячі, – повторив Джордж. – Він казав, яку суму хоче отримати.

– То було три тисячі, – наполягала Алікс.

– Леді ніколи не тямлять у цифрах, – уперто провадив Джордж. – Ви ж не скажете мені, що містер Еймс мав нахабство стояти перед вами і, не моргнувши оком, вимагати три тисячі.

– Він зі мною не говорив, – заперечила Алікс. – Сказав це моєму чоловікові.

Джордж знову схилився над квітником.

– Ціна була дві тисячі, – затято мовив він.

Алікс не збиралася сперечатися з ним. Підійшовши до однієї з віддалених клумб, вона почала збирати квіти.

Повертаючись із запашним букетом до будинку, Алікс помітила невеличкий темно-зелений предмет, що визирав з-поміж листя на одній із клумб. Вона зупинилася й підняла це, упізнавши кишеньковий щоденник свого чоловіка. Жінка розгорнула його, зацікавлено проглядаючи записи. Ще на початку подружнього життя вона зрозуміла, що імпульсивний та емоційний Джеральд має не зовсім звичайні чесноти: акуратність і методичність. Він був надто прискіпливий щодо того, щоб їжу подавали в певну годину, і завжди планував свій день заздалегідь із механічною точністю.

Продивляючись записник, вона здивовано помітила запис, датований 14 травня: «Одружитися з Алікс, собор Святого Петра, 14: 30».

– Ото дурненький, – пробурмотіла вона, перегортаючи сторінки, і раптом зупинилася. «Середа, 18 червня»… це ж сьогодні.

Навпроти цієї дати розбірливим охайним почерком Джеральда було написано: «9 вечора». Нічого більше. Що запланував Джеральд на дев’яту вечора? Алікс замислилася. Вона посміхнулася до себе й подумала, що якби це була одна з тих історій, про які вона часто читала, то цей щоденник, безсумнівно, став би джерелом сенсаційного викриття. Там точно було б ім’я іншої жінки. Вона ліниво прогорнула решту сторінок. Були дати, зустрічі, зашифровані позначки щодо ділових угод, але тільки одне жіноче ім’я – її власне.

Заховавши записник у кишеню, Алікс продовжила свій шлях із квітами до будинку, але відчувала якесь незрозуміле занепокоєння. Вона так чітко пригадала слова Діка Віндіфорда, наче він стояв поруч з нею й повторював їх: «Той чоловік зовсім чужий! Ти нічого про нього не знаєш!».

Це було правдою. Що їй було відомо про власного чоловіка? Зрештою, Джеральду вже сорок. За ці роки в його житті мали бути жінки…

Алікс нетерпляче похитала головою. Вона не повинна дозволяти собі такі думки. У неї була набагато вагоміша проблема: варто чи не варто розповідати чоловікові, що телефонував Дік Віндіфорд?

Існувала ймовірність, що Джеральд зустріне Діка в селі. Але в такому разі він неодмінно згадає про це, повернувшись додому, отже, усе вирішиться саме собою. Інакше… що? Алікс, очевидно, не мала бажання говорити про це.

Якби вона сказала Джеральду, він запропонував би запросити Діка Віндіфорда в «Котедж солов’їв». Тоді жінка мала б пояснити, що Дік сам хотів зайти, але вона вигадала привід для відмови. А коли чоловік запитає, чому вона так вчинила, що відповісти? Розповісти про свій сон? Та він би просто розсміявся чи навіть гірше: помітив би, що, на відміну від нього, Алікс приписує сну якесь значення.

Зрештою, засоромившись, жінка вирішила нічого не казати. Це буде першою таємницею, яку вона приховуватиме від чоловіка, і усвідомлення цього змушувало її почуватися незатишно.

Почувши, як Джеральд повертається із села перед обідом, Алікс поквапилася на кухню і, щоб приховати своє збентеження, удала, що готує їжу.

Очевидно, що Джеральд не бачив Діка Віндіфорда. Алікс одночасно відчула й полегшення, і зніяковілість. Вона була твердо переконана, що варто тримати це в таємниці.

Після невигадливої вечері подружжя сиділо у вітальні, обшитій дубом, з відчиненими навстіж вікнами, щоби впустити нічне повітря, наповнене пахощами мальв та левкоїв. Саме тоді Алікс згадала про записник.

– Ось те, чим ти поливав квіти, – сказала вона й кинула записник на коліна чоловікові.

– Упустив його поблизу бордюру, так?

– Так. Тепер я знаю всі твої таємниці.

– Не винен, – сказав Джеральд, похитавши головою.

– А як щодо твого завдання о дев’ятій вечора сьогодні?

– А, це… – На мить здалося, що його застали зненацька, та він усміхнувся, наче щось завдало йому особливої втіхи. – Це таємне побачення з надзвичайно гарною дівчиною, Алікс. У неї каштанове волосся та блакитні очі, вона дуже схожа на тебе.

– Я не розумію, – сказала удавано сердито дружина. – Ти уникаєш відповіді.

– Ні, не уникаю. Насправді це нагадування, що сьогодні ввечері я маю проявити кілька негативів, і мені знадобиться твоя допомога.

Джеральд Мартін захоплювався фотографією. У нього був трохи старомодний фотоапарат, але з відмінними лінзами, і він сам проявляв плівки в невеликому підвальному приміщенні, яке пристосував для фотолабораторії.

– І це треба зробити саме о дев’ятій, – подражнила його Алікс.

Джеральд трохи розізлився.