Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

Але той відреагував несподівано. Він ніколи прямо не говорив Алікс про любов. Тепер, здавалося, чоловік узагалі був найменш схильний зробити це. Дік уникав її, став похмурим і пригніченим. Алікс швидко зрозуміла, у чому річ. Вона стала заможною жінкою. Вразливість і гордість заважали йому запропонувати дівчині руку й серце.

Через це Дік іще більше їй подобався, і Алікс навіть подумувала зробити перший крок, коли вдруге зіткнулася з несподіванкою.

Вона познайомилася з Джеральдом Мартіном у будинку подруги. Він закохався в неї до нестями, і через тиждень пара заручилася. Алікс, яка завжди зараховувала себе до людей, яким «непросто закохатися», не на жарт захопилася.

Несвідомо вона знайшла спосіб розтермосити її колишнього коханого. Дік Віндіфорд прийшов до неї, запинаючись від люті й гніву.

– Той чоловік зовсім чужий! Ти нічого про нього не знаєш!

– Я знаю, що кохаю його.

– Як можна бути впевненою… через тиждень?

– Не всім потрібно одинадцять років, щоб зрозуміти, що вони кохають дівчину! – сердито крикнула Алікс.

Його обличчя зблідло.

– Я полюбив тебе, як тільки зустрів. Я гадав, що й ти мене любиш.

Алікс відповіла чесно.

– Я теж так думала, – визнала вона. – Але це тому, що я не знала, що таке кохання.

Тоді Дік знову вибухнув. Благання, прохання, навіть погрози – чоловіку, який витіснив його з її серця. Алікс дивувалася вулкану, що вирував за зовнішньою стриманістю чоловіка, якого, як вона колись думала, так добре знала.

Її думки повернулися до цієї розмови й сонячного ранку, коли вона стояла, опершись на хвіртку. Уже місяць, як одружена, вона була ідилічно щаслива. Та все ж за нетривалої відсутності свого чоловіка, який був для неї всім, тінь тривоги вривалася в її бездоганне щастя. Причиною тієї тривоги був Дік Віндіфорд.

Уже тричі після весілля їй снився той самий сон. Обставини були різні, але найважливіші факти завжди однакові. Вона бачила, як її чоловік лежав мертвий, а над ним стояв Дік Віндіфорд, і вона напевне знала, що то його рука завдала смертельного удару.

І хоча це було страшно, та ще жахливішим було інше: вона відчувала жах після пробудження, а уві сні це здавалося цілком природним і неминучим. Вона, Алікс Мартін, раділа, що її чоловік був мертвий, простягала до вбивці руки, дякуючи йому. Сни завжди закінчувались однаково: вона була в обіймах Діка Віндіфорда.

Алікс ніколи не розповідала про цей сон чоловікові, але в глибині душі він турбував жінку більше, ніж вона це визнавала. То було попередження? Попередження щодо Діка Віндіфорда?

Від цих думок Алікс відірвав різкий звук телефонного дзвінка з будинку. Вона увійшла всередину й підняла слухавку. Раптом похитнулася й оперлася рукою об стіну.

– Хто, ви сказали, говорить?

– Алікс, що з твоїм голосом? Я б не впізнав його. Це Дік.

– О! – видихнула Алікс. – О! Де… де ти?

– У «Руках подорожнього», правильно я сказав? Чи ти навіть не знаєш, що у вашому селі є паб? Я у відпустці, приїхав трохи порибалити. Ти не заперечуєш щодо двох добрих людей до вас сьогодні на вечерю?

Алікс різко відповіла:

– Ні! Тобі не варто приходити.

Дік замовк, а тоді продовжив, але трохи іншим тоном.

– Перепрошую, – холодно сказав він. – Звичайно, я вам не заважатиму…

Алікс швидко перебила його. Він, певно, думає, що її поведінка надто незвична. Вона й була незвичною. У жінки не витримали нерви.

– Я просто мала на увазі, що сьогодні ми трохи зайняті, – пояснила вона, намагаючись надати своєму голосу якнайприроднішого звучання. – Ти б… Ти б не зміг прийти на вечерю завтра?

Але, очевидно, Дік помітив брак теплоти в її словах.

– Щиро дякую, – сказав він тим же відстороненим тоном, – але я можу повернутися будь-якої миті. Залежить від того, чи заявиться сюди мій друзяка. Прощавай, Алікс, – він помовчав, а потім швидко додав, змінивши тон: – Успіхів тобі, люба.

Алікс із полегшенням поклала слухавку.

«Він не повинен сюди приходити, – повторила про себе. – Він не повинен сюди приходити. Яка я дурна! Довела себе до такого стану власними вигадками. Та все-таки я рада, що він не прийде.

Жінка взяла зі столу простенький плетений капелюшок і знову повернулася в сад, зупинившись на мить, щоб подивитися на різьблений напис над ґанком: «Котедж солов’їв».

– Хіба це не надто дивна назва? – запитала вона якось Джеральда після одруження.

Він засміявся:

– Маленька міщанка! – сказав лагідно. – Не вірю, що ти колись чула спів солов’я. І радий, що ще не чула. Солов’ї повинні співати тільки для закоханих. Ми слухатимемо їх разом літніми вечорами біля нашого будинку.

І пригадав: коли вони вперше слухали солов’їв, Алікс, стоячи на порозі свого будинку, щасливо зашарілася.

То Джеральд знайшов «Котедж солов’їв». Він прийшов до Алікс, сповнений зворушення. Чоловік підшукав для них саме те місце – унікальне, як самоцвіт, єдиний шанс у житті! Побачивши будинок, Алікс також була зачарована. Правду кажучи, місцина була досить віддалена, дві милі до найближчого села, але сам будинок виявився настільки гарним: старовинний на вигляд, із комфортними ванними кімнатами, гарячою водою, електрикою й телефоном, – що це одразу ж підкорило її. Але потім виникла перешкода. Власник, багатій, з якоїсь примхи відмовився здавати його – хотів тільки продати.

Джеральд Мартін, хоча й мав хороший прибуток, не міг знімати капітал. Він спромігся зібрати лише тисячу фунтів. Власник просив три тисячі. Але Алікс, якій це місце запало в душу, прийшла на допомогу. Вона могла легко керувати своїм капіталом у вигляді облігацій на пред’явника. Жінка вклала половину своїх грошей у купівлю будинку. Отож, «Котедж солов’їв» став їхнім, і жодного разу Алікс не пошкодувала про цей вибір. Хоча слуги не оцінили сільської відлюдкуватості і наразі в будинку їх не було, та новоспечена господиня, яка прагнула домашнього життя, цілком насолоджувалася готуванням смачних страв і дбала про будинок.

За дивовижним садом, заповненим квітами, доглядав старий із села, який приходив двічі на тиждень.

Обійшовши будинок, Алікс із подивом побачила старого садівника, що схилився над квітами. Вона здивувалася, тому що його робочими днями були понеділок і п’ятниця, а сьогодні – середа.

– Джордже, що ви тут робите? – запитала вона, підійшовши.

Хмикнувши, чоловік виструнчився й торкнувся крисів старого капелюха.

– Я думав, що ви здивуєтеся, мем. Але тут така справа. Цієї п’ятниці у сквайра буде свято, ото я й подумав, що ні містер Мартін, ні ви не матимете нічого проти, якщо один раз