Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

А потім, можливо, Кармен зателефонує…

Шаль Тисячі Квітів! Яка дивна історія… саме така історія пасує до вишуканої темної краси тієї дівчини.

Кармен Феррарез…

Він висмикнув себе з мрій. Щось довгенько немає інспектора. Він підвівся й відчинив двері. У квартирі було на диво тихо. Можливо, вони пішли? Звичайно, ні: не сказати йому ні слова?!

Він попрямував до наступної кімнати. Та була порожньою, як і вітальня. Дивно порожня! Полиці були порожніми. Святий Боже! Його колекція емалей… срібло!

Він перелякано бігав квартирою. Та сама історія всюди. Житло виявилось оголене. Усе цінне – а в Ентоні був чудовий смак колекціонера невеличких експонатів – забрали.

Зі стогоном чоловік упав у крісло й схопився за голову. Він стрепенувся, коли подзвонили у двері. Відчинивши їх, побачив Роджерса.

– Перепрошую, сер, – сказав Роджерс. – Та джентльмени вважали, що вам дещо буде потрібно.

– Джентльмени?

– Оті ваші друзі, сер. Я допоміг їм пакувати, як міг. На щастя, у мене в підвалі були дві валізи. – Він перевів погляд додолу. – Я переклав усе соломою, як умів, сер.

– Ви все тут пакували? – застогнав Ентоні.

– Так, сер. Хіба ви не цього бажали, сер? Високий джентльмен наказав мені це робити, сер, я ж, побачивши, що ви спілкувалися з іншим джентльменом у маленькій кімнаті в кінці, не хотів вас турбувати.

– Я з ним не говорив, – сказав Ентоні. – Він розповідав мені… будь він проклятий.

Роджерс покашляв.

– Мені дуже шкода, що виникла така потреба, сер, – пробурмотів він.

– Потреба?

– Розлучитись із вашими маленькими скарбами, сер.

– Га? О, так. Ха-ха! – невесело засміявся він. – Вони вже поїхали, гадаю. Ті… ті мої «друзі», я маю на увазі.

– О, так, сер, деякий час тому. Я поклав валізи в таксі, і високий джентльмен знову пішов нагору, а потім вони обоє збігли вниз і одразу поїхали… Перепрошую, сер, але щось не так?

Добре, що Роджерс запитав. Будь-хто б здогадався через ті глибокі стогони, що виривались із Ентоні.

– Усе не так, дякую, Роджерсе. Та я добре розумію, що ти в цьому не винний. Залиш мене, я маю зателефонувати.

За п’ять хвилин Ентоні виливав свою розповідь у вуха інспектора Драйвера, який сидів навпроти нього із записником у руках. Неспівчутливий чоловік, цей інспектор Драйвер, і (подумав Ентоні) зовсім не схожий на справжнього інспектора! Надзвичайно показний, власне. Ще один чіткий приклад переваги Мистецтва над Природою.

Ентоні дійшов до кінця своєї розповіді. Інспектор загорнув записник.

– Що ж? – нетерпляче запитав Ентоні.

– Ясно, як Божий день, – сказав інспектор. – Це банда Паттерсона. Останнім часом вони вчинили багато мудрих справ. Високий світлий чоловік, маленький чорнявий і дівчина.

– Дівчина?

– Так, чорнява й дуже симпатична. Зазвичай маневр на відвертання уваги бере на себе.

– Та… іспанська дівчина?

– Вона так себе може називати. Народилась вона в Гампстеді.

– Я говорив, що те місце надихає.

– Так, це досить очевидно, – сказав інспектор, підводячись, щоб іти. – Вона вам зателефонувала та подала вигадану історію… Мадемуазель здогадувалась, що ви клюнете на це. Потім вона прямує до старої Мами Ґібсон, яка не проти прийняти чайові за користування її кімнатою від людей, котрим незручно з’являтися в громадських місцях, – коханці, розумієте, нічого кримінального. Ви у все це повірили, вони вас привели сюди, і в той час, коли один із них подає вам чергову вигадану історію, інший збирає здобич. Це таки Паттерсони – їхня манера…

– А мої речі? – схвильовано запитав Ентоні.

– Ми робитимемо все, на що спроможні, сер. Але Паттерсони на рідкість кмітливі.

– Схоже на те, – з гіркотою промовив Ентоні.

Інспектор пішов, і одразу після того подзвонили у двері. Ентоні відчинив. Там стояв маленький хлопчик із пакунком у руках.

– Посилка для вас, сер.

Ентоні взяв її, здивований. Він не очікував ніякої посилки. Повернувшись із нею до вітальні, він розрізав мотузку.

То був набір для лікеру!

– Чорт! – вилаявся Ентоні.

Потім він помітив на дні однієї зі склянок маленьку штучну троянду. Думками повернувся до кімнатки на Кірк-стрит.

«Ви мені подобаєтесь… так, ви мені подобаєтесь. Запам’ятаєте це, що б не трапилось, правда ж?»

От що вона сказала. Що б не трапилось… Вона мала на увазі…

Ентоні ледь опанував себе.

– Так не піде, – переконував себе.

Його погляд упав на друкарську машинку, і він, рішучо налаштований, сів за неї.

ТАЄМНИЦЯ ДРУГОГО ОГІРКА

Його погляд став мрійливим. Шаль Тисячі Квітів. Що ж знайшли на підлозі поруч із мертвим тілом? Страшну річ, що пояснювала всю таємницю?

Нічого, звичайно, оскільки то лише сфабрикована казка, щоб захопити його увагу, а той, хто її розповідав, використав старий трюк із «Тисячі та однієї ночі», зупинившись на найцікавішому моменті. Та хіба не може існувати така страшна річ, що пояснила б усю таємницю? Хіба не може? Якщо над цим добряче помізкувати?

Ентоні вирвав аркуш паперу з друкарської машинки й замінив його іншим. Там надрукував заголовок:

ТАЄМНИЦЯ ІСПАНСЬКОЇ ШАЛІ

Він мовчки дивився на нього якусь мить.

Потім швидко почав друкувати…

Котедж солов’їв

– Бувай, любий.

– Бувай, кохана.

Алікс Мартін стояла, опершись на невеличку просту хвіртку, і спостерігала, як віддалялася постать її чоловіка дорогою в напрямку села.

Він уже зайшов за поворот і зник із поля зору, але Алікс продовжувала так стояти, неуважно пригладжуючи пасмо пишного каштанового волосся, що спадало на обличчя; її замріяні очі дивилися в далину.

Алікс Мартін не була ні вродливою, ні навіть, власне кажучи, милою. Але її обличчя, обличчя жінки вже не першої молодості, випромінювало таку ніжність, що її колишні колеги з офісу навряд чи впізнали б її. Колишня міс Алікс Кінг була акуратною практичною молодою жінкою, прудкою, до певної міри різкою і, ясна річ, управною й діловитою.

Алікс пройшла важку школу. Упродовж п’ятнадцяти років – з вісімнадцяти до тридцяти трьох – вона утримувала себе (а сім із них – і свою хвору маму), працюючи стенографісткою. Боротьба за існування зробила м’які дівочі риси її обличчя більш жорсткими.

Правда, був у неї роман, якщо це можна так назвати, зі співробітником, Діком Віндіфордом. Як справжня жінка, Алікс завжди знала, що небайдужа Діку, але не показувала цього. Зовні вони були друзями, і нічого більше. Зі своєї мізерної зарплати Дік заледве оплачував навчання молодшого брата. На той момент він навіть не думав про одруження.

Потім раптово, у найнесподіваніший спосіб, до дівчини прийшов порятунок від рутинної роботи. Померла якась далека родичка, залишивши Алікс