Читати книгу - "Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є"

Тоді ми поглянули на список наших мрій, який почали складати кілька років тому (і продовжували додавати нові пункти). Усе в цьому списку стосувалося досягнень та на­дбань — будинок із більшою кількістю кімнат, подорож кудись, підвищення зарплатні, професійні здобутки і так далі. Виконання цього вимагало від нас більше заробляти і більше витрачати.

Коли ми порівняли список мрій і родинні складові «радості й сенсу», то зрозуміли, що варто лише відкинути мрії про досягнення і матеріальні набутки, як ми почнемо жити омріяним життям — припинимо боротися за майбутнє і почнемо жити сьогоденням. Усе, чого ми прагнули, ніяк не допомагало нам жити повним життям.

Змінити пріоритети було непросто. Інколи мені здається, що це правильно, а деколи на мене напосідають нав’язливі думки про те, наскільки буде краще, якщо в нас буде по-справжньому чудова кімната для гостей або краща кухня, або якщо мене запросять виступити тут, або написати статтю для того популярного журналу.

Навіть Еллен довелося дещо змінити в житті. Торік ми сказали, що їй доведеться відмовитися від кількох позашкільних занять і обрати між декількома видами спорту, організацією дівчат-скаутів і групою продовженого дня у школі. Спочатку вона трохи опиралася. Зауважила, що й так зайнята менше, аніж більшість її друзів. Це правда. У неї багато друзів, які щосеместру записуються до двох-трьох спортивних секцій, займаються музикою, іноземними мовами і мистецтвом. Ці дітлахи прокидаються о шостій ранку і лягають спати о десятій вечора.

Ми пояснили, що таке «обрізання» — це частина нашої родинної стратегії. Я вирішила перейти в університеті на неповний робочий день, а її тато збирається працювати чотири дні на тиждень. Вона поглянула на нас так, наче ми готували її до поганих новин, і запитала: «Усе гаразд?»

Ми пояснили, що нам потрібно більше часу на дозвілля. Більше часу, щоб розслаблятися і нікуди не поспішати. Після того як ми присягнули, що ніхто з нас не хворий, вона зраділа і запитала: «У нас з’явиться більше часу, щоб дивитися телевізор?»

Я відповіла: «Ні. Просто багато часу на сімейний відпочинок. Ми з татком любимо свою роботу, але вона знесилює нас. Я постійно десь їжджу і повинна вчасно здавати рукописи; твій тато завжди має бути на зв’язку. Ти також маєш багато шкільних завдань. Ми хочемо переконатися, що в нашому спільному розкладі є час на відпочинок».

Хоча це рішення здавалося правильним, воно лякало мене як матір. А якщо я помиляюся? Що, як зайнятості і втоми не уникнути? А раптом Еллен не поступить до омріяного коледжу, тому що не грає на скрипці, не говорить китайською і французькою і не займається шістьма видами спорту?

А якщо ми живемо звичайним, спокійним і щасливим життям? Чи це важливо?

Гадаю, відповідь на це запитання позитивна, якщо це важливо для нас. Якщо поставити на перше місце власний добробут, тоді гра й відпочинок важливі. Якщо ж на першому місці те, що думають, говорять або цінують інші люди, тоді наш вибір — перевтома і гонитва за тим, що підвищує нашу самооцінку.

Я обираю гру і відпочинок.

АКТивація

Аналізуйте. Одне із найкращих рішень нашої родини — це визначення «складових радості й осмисленого життя». Я заохочую вас сісти разом і скласти перелік передумов для щастя. Потім порівняйте цей перелік зі списками ваших справ і мрій. Результат може вас здивувати.

Керуйтеся натхненням. Мене повсякчас надихає праця Стюарта Брауна про гру і книга Деніела Пінка «Цілком нове мислення» (A Whole New Mind)[52]. Якщо ви хочете більше дізнатися про важливість відпочинку і гри, прочитайте ці книги.

Творіть і дійте. Скажіть «ні» вже сьогодні. Зламайте систему. Викресліть щось зі свого розкладу і додайте пункт «подрімати».

А як АКТивуєте себе ви?

Дороговказ № 8. Пошуки спокою й умиротворення: позбудьтеся тривожності як стилю життя

Пам’ятаєте, що коли я вперше замислилася про це дослідження, то відразу помчала до свого психотерапевта? Я відчувала, що в моєму житті щось негаразд, і хотіла отримати більше знань на тему свого дослідження. Я також прагнула з’ясувати, чому в мене паморочиться в голові від сильних тривог і стресу. Кілька разів я буквально непритомніла.

Запаморочення з’явилися нещодавно; стан тривожності існував віддавна. До того, як я почала дослідження щиросердного життя, мені завжди вдавалося узгоджувати між собою родинні обов’язки і неослабний тиск викладацької праці. Певним чином тривожний стан став незмінною складовою мого життя.

Але коли я почала більше дізнаватися про повноту життя у злагоді з собою, моє тіло немов сказало: «Я хочу допомогти тобі жити по-іншому, зробивши так, що ти більше не зможеш ігнорувати тривоги». Коли мене охоплював неспокій, мені доводилося сідати, аби не впасти.

Пригадую, як я сказала Діані, своєму психотерапевту:

— Я більше не можу так жити. Справді не можу.

— Я знаю, — відповіла вона. — Я це бачу. Що, на твою думку, слід зробити?

Я на секунду замислилася і відповіла:

— Мені потрібно знайти спосіб утриматися на ногах, коли я по-справжньому занепокоєна.

Діана мовчала і чекала, киваючи головою, як роблять всі психологи. Чекала, чекала і далі чекала.

Нарешті мене осяяло:

— Ох, я зрозуміла. Я не можу жити так. Я не можу більше жити у постійних тривогах. Мені не потрібно з’ясовувати, як продовжувати жити з цим рівнем тривожності — мені варто з’ясувати, як непокоїтися менше.

Цей трюк з мовчанням доволі ефективний. Дратує, однак діє.

Я використала своє дослідження, щоб розробити план зі зменшення рівня тривожності. Чоловіки і жінки, яких я опитувала, не те щоб були зовсім не схильні до тривог або цілком позбавлені їх; вони усвідомлювали свої тривоги. Вони практикували спосіб життя, в якому тривоги були реальністю, але не стилем життя. Вони працювали над тим, аби привнести у своє життя спокій та умиротворення і зробити цю практику нормою.

Спокій і умиротворення можуть здаватися тим самим поняттям, але я виявила, що це різні речі, і що ми потребуємо і те, й інше.

Спокій

Спокоєм я називаю бачення перспективи й усвідомленості водночас із контролем над емоційними реакціями. На мою думку, спокійні люди — це ті, хто має бачення майбутнього навіть у найскладніших ситуаціях і віддається своїм почуттям, не реагуючи на такі негативні емоції, як страх або злість.

Коли я була вагітною Еллен, хтось дав мені невеличку книжку Мауд Брит «Любов до дитини: традиції спокійного виховання» (Baby Love: A Tradition of Calm Parenting)[53]. Мати, бабуся і прабабуся письменниці були акушерками в Голландії, і ця книга написана на їхньому досвіді. Я досі згадую, як сиділа в новісінькому кріслі-гойдалці, поклавши одну руку на свій доволі величенький живіт, а іншою тримаючи книгу. Пам’ятаю, як я думала: «Ось моя мета. Я хочу стати спокійною матір’ю».

Я на диво врівноважена мати. Не тому, що спокійна від народження, а тому, що працюю над цим. Багато. Я також беру приклад зі свого чоловіка Стіва. Спостерігаючи за ним, я навчилася цінувати бачення майбутнього і зберігати спокій у складних ситуаціях.

Я намагаюся не квапитися з реакціями і думати насамперед: «Чи є у нас вся необхідна інформація, аби прийняти рішення або визначитися з реакцією?» Я також завжди пам’ятаю про позитивний ефект спокою на тривожний стан чи скрутну ситуацію. Панічна реакція провокує ще більше