Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

зараз її згадувати. З двох причин. По-перше, я люблю Такстера, хай там що він робить. По-друге, я й справді забагато думаю про гроші. Немає сенсу це приховувати. Це так і це — ницо. Описуючи вище, як Джордж урятував життя Шерон, коли їй порізали горло, я говорив про кров як про життєву субстанцію. Що ж, гроші також є життєвою субстанцією. Такстер мав виплатити частину неповернутої вчасно позики. Збанкрутілий, але гоноровий, він доручив своєму італійському банку — Banco Ambrosiano в Мілані переслати чек мені. Чому Banco, чому Мілан? Проте всі Такстерові дії були непересічні. Він мав трансатлантичне виховання й однаково добре почувався як у Франції, так і в Каліфорнії. Хоч який далекий край ви б згадали, неодмінно виявлялося, що у Такстера там є дядько чи дивіденди з видобутку вугілля у місцевій шахті, чи старовинний замок або вілла. Такстер зі своїми химерними звичками був іще одним моїм головним болем. Але я не міг йому опиратися. Проте й ця історія мусить почекати. Лише додам наостанок: Такстер хотів, щоби люди вважали його колишнім агентом ЦРУ. Про це ходили дивовижні чутки і він робив усе, щоб їх підігріти. Через це його постать ставала ще загадковішою, а загадковість — одне з його маленьких ошуканств. Воно невинне і насправді миле. Навіть філантропічне, як і привабливість, що є такою повсякчас — певною мірою. Привабливість — це завжди трішки ошуканство.

Таксі зупинилося біля лазні на двадцять хвилин раніше, а що я не збирався там стовбичити, то сказав водієві крізь отвори в куленепробивному екрані: «Їдьте далі на захід. Поволі, я просто хочу роздивитися околиці». Таксист почув мене й колихнув своїм афро. Його голова була схожа на велетенську чорну шапочку кульбаби, пушинки якої стирчать врізнобіч.

За останні півроку ще більше пам’ятних для мене місць старого міста було стерто з лиця землі. Це не повинно було бути так важливо. Не знаю, чому це мало для мене таке значення. Проте я розхвилювався. Здавалося, ще трохи — і я почую, як моє серце калатає на задньому сидінні, немов у пташки, яка повернулася до своєї юності, у мангрові зарості, що тепер перетворилися на звалища машин. Я дивився крізь замизкані вікна, тремтячи від хвилювання. Зник цілий квартал. Знесли угорський ресторан Лові, більярдню Бена, старий цегляний трамвайний парк і похоронний зал Ґретча, що з нього ховали обох моїх батьків. Для вічності тут не зосталося мальовничих руїн. Румовища часу знесли бульдозером, зачистили, скинули у вантажівки й вивалили як сміття. Нові сталеві бруси вже стриміли вгору. Польська kiełbasa[84] не висіла у вітринах м’ясних крамниць. Ковбаси у carnicería[85] були карибські, темно-червоні й зморщені. Старі вивіски зникли. На нових можна було прочитати: «HOY», «MUDANZAS», «IGLESIA».

— Їдьте далі на захід, — сказав я водієві. — Повз парк. А потім повернете праворуч на Кедзі.

Старий бульвар тепер перетворився на занепалу руїну, що чекала знесення. Крізь вирви у стінах я заглядав у помешкання, де колись спав, їв, робив уроки, цілував дівчат. Треба себе люто ненавидіти, щоби бути байдужим до такого руйнування, чи навіть гірше, радіти краху цього місця, з яким пов’язані сентименти не надто заможних міщан, тішачись, що історія обернула його на купу каміння. Я навіть знаю таких товстошкірих типів. Саме в цьому кварталі вони й виросли. Якби існувала метафізично-історична поліція, вони б доносили туди на таких людей, як я, у кого серце розривається на видовище сплюндрованого минулого. Але я приїхав сюди, щоб тужити, щоб сумувати за розбитими стінами й вікнами, зниклими дверима, вирваною арматурою й телефонними кабелями, викопаними і проданими як брухт. Узагалі-то приїхав подивитися чи ще зберігся будинок, що в ньому мешкала Наомі Луц. На жаль, ні. Мене це надзвичайно засмутило.

За часів своєї пристрасної юності я кохав Наомі Луц. Думаю, вона була найпрекраснішою і найдосконалішою дівчиною з усіх, що я колись бачив. Я обожнював її, і ця любов виявила найглибші особливості моєї вдачі. Її батько — шанований подіатрист[86], вважав себе медичним світилом, справжнім цілителем. Її мати була неохайно вбрана, неуважна, дещо дитинна, але мила жінка з великими сяйливими і мрійливими очима. Вечір за вечором мені доводилося грати з доктором Луцом у карти, а неділями допомагав мити й полірувати його «оберн». Але я не мав нічого проти. Кохаючи Наомі Луц, я безпечно перебував усередині життя. Його явища логічно підсумовувалися, були зрозумілі. Смерть зрештою видавалася прийнятною частиною плану. Я мав власний Озерний край, де блукав зі своїм Платоном, Вордсвортом, Суїнберном та Un cœur simple[87], виданими у серії «Сучасна бібліотека». Навіть узимку ми з Наомі обіймалися у садку за розарієм. Серед замерзлих гілок я зігрівав руки в кишенях її єнотового пальта, вдихаючи солодку суміш запаху хутра і дівочого аромату. Ми дихали морозним повітрям і цілувалися. Я нікого не кохав так, як Наомі Луц, аж до зустрічі з Деммі Вонґел, багато років по тому. Проте Наомі, поки я був у Медісоні, Вісконсин, читав поезію та вчився грати на більярді, вийшла заміж за власника ломбарду. Ще він ремонтував конторську техніку і мав купу грошей. Я був замолодий, щоб оплачувати її покупки в кредит у магазинах «Філдз» і «Сакс». До того ж здається, її відлякували розумові навантаження та відповідальність дружини інтелектуала. Я без упину говорив про свої книжки із серії «Сучасна бібліотека», про поезію та історію, і Наомі боялася мене розчарувати. Вона мені так і сказала. Я ж відповів: якщо розрив є річ розумна, то наскільки ж розумніша чиста любов. Вона не потребує жодних доповнень. Але Наомі лише спантеличено на мене поглянула. Саме через такі розмови я її і втратив. Вона не відвідала мене навіть тоді, коли її чоловік залишився без грошей і покинув її. Він був азартний гравець, картяр. Йому навіть довелося переховуватися від переслідувань вимагачів. Можливо, вони навіть переламали йому щиколотки. Хай там як, а він змінив ім’я і поїхав, чи пошкутильгав, на Південний Захід. Наомі продала свій шикарний будинок у Вінетці[88], переїхала до Маркет-Парку, де її родина мала власне бунґало, і влаштувалася у відділ лляних товарів універмагу «Філдз».

Коли таксі поверталося на Дивіжн-стріт, я проводив іронічну паралель між проблемами з мафією чоловіка Наомі та моїми. Він теж про них не розводився. Я не міг не думати про те, яке чудове життя могло бути у нас із Наомі Луц. П’ятнадцять тисяч ночей в обіймах Наомі — і мені