Читати книгу - "Належу йому, Тая Смоленська"

Я не одразу зрозуміла чому так жарко. Розліпила повіки, відчуваючи як щось давить на груди. Зробила глибокий вдих, видихнула, повернулася на бік і не стримала зойк. 

За кілька сантиметрів від мене - обличчя Алмазова. Ми в одному ліжку. Лежимо, притиснувшись один до одного, переплітаючи наші тіла. Пам'ять не відразу до мене повертається. 

Руслан сонно стогне, перевертається на спину. Спить міцно. Моє серце в грудях, що б'ється шалено швидко від переляку, нарешті починає заспокоюватися. 

Я перевіряю як Кіра, переконавшись що вона ще спить, повертаюся поглядом до Руслана.

Він виглядає відверто погансько. Обличчя – одна суцільна гематома. Набрякло, опухло, почервоніло, посиніло. Зараз і не скажеш, що перед тобою красень. На яких дівча зазвичай слини пускають.

Хочеться доторкнутися до рельєфних м'язів живота, провести по грудях, перевірити наскільки сталеві у нього біцепси. Я не помічаю, як починаю дихати важче. Боюся поворухнутися, хоча розумію, що краще встати з ліжка. Поки він не прокинувся. Тому що вночі він був не в собі.

Напевно, навіть не пам'ятає як опинився зі мною в одному ліжку. І в той же час захотілося познущатися з нього. Сказати, що він мене спокусив і тепер повинен одружитися. Подивитись на його реакцію. Але я не наважуюся. З Русланом жартувати так не можна. Та й не повірить він у це швидше за все. 

Я здригаюсь, коли його рука ворушиться. Він стогне. Я повертаю погляд на його обличчя і забуваю як дихати. 

Його очі теж відкриті. Кривиться від болю. Знову стогне. Потім піднімається на ліктях, оглядаючись навколо. - Ми разом спали? - Запитує, мацаючи свою щелепу. 

 - Угу. Ти був дуже наполегливий, - відчуваю як на обличчі з'являється рум'янець, коли він відкидає край ковдри, незважаючи на те що він у боксерах. Мені стає ніяково від такої близькості. А йому хоч би що. 

– Це я вмію. Зараза, наче трактором по мені проїхалися. Води принесеш? Мені поки не встати.

- Ага, тільки тихіше. Кіра ще спить. Її вже час годувати, але я поки що морально не готова до її пробудження, - шепочу я, кидаючи погляд на його дочку. Він теж повертається в її бік. На обличчі з'являється стримана усмішка, в очах спалахує ніжність. 

- Смішна така, - тихо шепоче він.

- Угу, - дивлюся на те, як Руслан простягає руку і погладжує її по лисуватий голівці. 

- Я сьогодні піду. Швидше за все, повернуся пізно. Потрібно кілька контактів пробити і з людьми зустрітися. Годинник цокає, а від Софі ні дзвінка. Я починаю серйозно замислюватися над тим, щоб піти до поліції. Ось тільки якби з нею щось трапилося, її батько та чоловік давно б зчинили тривогу. Дуже багато загадок, - хитає він головою.

- Тобі б відпочити, відлежатися. Ти себе в дзеркалі бачив? "Проїхав трактор" - це ти ще м'яко помітив, - нервово посміююсь я, відсуваючись від нього подалі.

Потім і зовсім сповзаю з ліжка, щоб наповнити з графина склянку води.

- Тільки ще трохи полежу разом з донькою, - зітхає він і прибирає подушку, яку я поставила, відгороджуючи Кіру від себе. Губа за ніч зажила, покрилася темною скоринкою, але все інше ...

- Сніданок замовити? Хочеш чогось? - питаю у нього.

- Так, йогурт. І трубочку. Я поки не готовий до повноцінного прийому їжі. 
 
Я покидаю кімнату, замовляю нам сніданок. Відкриваю штори, впускаючи в номер ранкове проміння сонця. Ще рано. Сьома ранку. Кіра прокидалася кілька разів уночі, але мені швидко вдалося її заколисати. Взагалі складно це – коли годувати треба по годиннику і часто. Виспатися неможливо. 
 
Я позыхаю, потягаюся. Тепер до обіду точно поспати не вдасться. Мені не завадять кілька чашок кави. Або енергетик якийсь. Я сьогодні максимально розбита. 
 
Руслан виходить у вітальню з Кірою на руках. В очах у нього невпевненість і страх зробити щось не так, але малій він подобається. Відчуває, мабуть, що він не просто якийсь незнайомець. Усміхається  йому, гукає. А Руслану це, здається, шалено подобається. 
 
Він сів з нею на диван. Підняв на мене погляд. 
 
- Даси пляшечку? Я хотів би погодувати її сам. 
 
Я киваю. Підходжу до кухонного гарнітуру. Дістаю пачку із дитячою сумішшю, натискаю кнопку на чайнику. Скоса кидаю погляд на чоловіка. Він так гармонійно виглядає з дитиною на руках. Наче народжений саме для цього моменту.

Потім він годує доньку, я підказую, що після годування її потрібно поставити «стовпчиком». Він уважно слухає мене. Сама не знаю звідки в мені взялися ці всі знання. Швидше за все після довгих розмов з подругою. 

Потім ми снідаємо, Кіра так само на руках у Руслана. Їмо поволі. Майже не розмовляємо. Про минулу ніч не згадуємо. 

Алмазов йде ближче до обіду і ми з Кірою знову одні залишаємося. Ще тиждень ось такого ритму життя і на стіни буду лізти. Швидше б Руслан знайшов би цю Софі, а я повернулася  додому. До звичного життя. Хоча не брехатиму – сумувати за Кыірою точно буду. Та й за Русланом теж.