Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Елодін різко спинився посеред коридору.

— Гаразд, — мовив він. — Доведи, що тебе варто навчати. Похитни мої уявлення аж до підвалин. — Він театрально обмацав свою мантію, неначе шукаючи якийсь предмет, що загубився в кишені. — На превеликий жаль для себе, я ніяк не можу подолати ці двері, — постукав у них суглобом пальця. — Що зробив би в цій ситуації ти, ре’ларе Квоуте?

Я всміхнувся, хоча загалом був роздратований. Годі було обрати виклик, більш підхожий до моїх талантів. Я витягнув із кишені плаща довгий тонкий шматок пружинної сталі, а тоді став на коліна перед дверима та придивився до замкової шпарини. Замок був солідний, зроблений надовго. Але великі важкі замки, хоч вони і вражають виглядом, насправді легше долати, якщо про них добре дбають.

Цей був із таких. За три повільні вдихи й видихи я підчепив його й почув приємне «цок-клац». Підвівся, обтрусив коліна й театрально відчинив двері всередину.

Елодін, своєю чергою, видавався дещо враженим. Коли двері розчахнулися, в нього здійнялися брови.

— Розумно, — сказав він, увійшовши досередини.

Я пішов за ним по п’ятах. Досі я не роздумував по-справжньому, який вигляд мають кімнати Елодіна. Але нізащо не подумав би, що вони можуть бути хоч трохи схожими на це.

Вони були величезні й розкішні, з високими стелями й товс­тими килимами. На стінах були старі дерев’яні панелі, а ви­сокі вікна пропускали перше ранкове сонячне світло. Олійні картини й масивні, дуже старі дерев’яні меблі. Це було дивовижно звичайно.

Елодін хутко подолав вхід, пройшов опоряджену зі смаком вітальню, а тоді зайшов до спальні. А втім, її краще називати опочивальнею. Вона була величезна, з ліжком під балдахіном завбільшки з човен. Елодін розчахнув дверцята одежної шафи й заходився витягати звідти кілька довгих темних мантій, схожих на ту, яку носив сам.

— Ось, — Елодін пхав мантії мені в руки, доки мені не стало несила їх утримувати. Одні були з повсякденної бавовни, зате інші — з вишуканого лляного полотна чи розкішного м’якого оксамиту. Він перекинув через руку ще з пів дюжини мантій і переніс їх до вітальні.

Ми проминули старі стелажі, заставлені сотнями книжок, а також величезний відполірований стіл. Одну стіну займав великий кам’яний камін, у якому можна було засмажити порося, хоча зараз у ньому тлів лише маленький вогник, що оберігав від холоду ранньої осені.

Елодін узяв зі столу кришталевий графин і підійшов із ним до каміна. Кинув мантії, які ніс, мені в руки. Тепер я за своєю ношею практично нічого не бачив. Обережно знявши кришку з графина, Елодін випив трохи його вмісту, підніс напій на світло і вдоволено здійняв брову.

Я вирішив спробувати знову.

— Майстре Елодін, чому ви не хочете навчати мене іменування?

— Насправді це запитання неправильне, — сказав він і вилив вміст графина на вуглинки, що тліли в каміні. Поки полум’я спрагло тягнулося вгору, він ізнову взявся за свій оберемок мантій і поволі засунув одну оксамитову мантію у вогонь. Та швидко зайнялась, а поки вона палала, він хутко, одну за одною відправив на вогнище інші. В результаті вийшла велика, ще гаряча купа тканини, від якої в димар потягнувся густий дим. — Спробуй ще.

Я мимоволі запитав очевидне:

— Чому ви палите свій одяг?

— Ні. Це й близько не правильне запитання, — сказав він, узявши в мене з рук іще кілька мантій і виклавши їх у камін. Відтак Елодін узявся за ручку комина й замкнув його з металічним брязкотом. У кімнату повалили великі хмари диму. Елодін трохи покашляв, а тоді відступив і роззирнувся довкола з чимось схожим на вдоволення.

Я раптом усвідомив, що відбувається, і сказав:

— О Боже. Чиї це кімнати?

Елодін задоволено кивнув.

— Дуже добре. Також я прийняв би запитання: «Чому ви не маєте ключа від цієї кімнати?» — або: «Що ми тут робимо?», — він серйозними очима поглянув на мене згори вниз. — Двері замикають не просто так. І не просто так люди, що не мають ключів, мусять лишатися за порогом.

Він штурхнув однією ногою купу тканини, що тліла, неначе пересвідчуючись, що одяг залишиться в каміні.

— Ти знаєш, що ти розумний. Це твоя слабкість. Ти вважаєш, ніби знаєш, у що вв’язуєшся, та насправді ні.

Елодін повернувся в мій бік. Його темні очі були серйозними.

— Думаєш, ніби можеш сподіватися, що я тебе навчу, — промовив він. — Думаєш, ніби я тебе вбережу. Але це — найгірша дурість.

— Чиї це кімнати? — оторопіло повторив я.

Він раптом усміхнувся, показавши мені всі свої зуби.

— Майстра Гемма.

— Чому ви палите весь Геммів одяг? — запитав я, намагаючись не зважати на те, що кімната стрімко наповнювалася гірким димом.

Елодін поглянув на мене як на ідіота.

— Тому що ненавиджу Гемма, — він узяв із камінної полиці кришталевий графин і люто жбурнув його в камін. Графин розбився об задню стінку. Завдяки тому, що лишалося в посудині, вогонь запалав завзятіше. — Ця людина — справжня чума. Зі мною ніхто так не розмовляє.

Дим продовжував заходити до кімнати. Якби не високі стелі, ми вже чавилися б ним. І все одно дихати, поки ми прямували до дверей, ставало важко. Елодін відчинив їх, і дим викотився в коридор.

Ми стояли під дверима й витріщались один на одного, тимчасом як дим линув повз нас. Я вирішив узятися за проблему з іншого боку.

— Розумію ваші вагання, майстре Елодін, — запевнив я. — Іноді я не продумую всього.

— Ясна річ.

— І, визнаю, мої дії часом бували… — я зупинився, намагаючись вигадати щось скромніше за «непродуманими».

— Немислимо дурними? — люб’язно підказав Елодін.

Мій норов спалахнув і спалив мою коротку спробу виказати скромність.

— Що ж, дякувати Богові, що я тут єдиний, хто ухвалював невдалі рішення в житті! — заявив я, ледве втримуючись від крику. І суворо вдивився Елодінові в очі. — Знаєте, про вас я також чував історії. Подейкують, колись давно, як ви самі були тут студентом, ви теж непогано пошуміли.

Веселість на його обличчі трохи стухла. Тепер Елодін мав такий вигляд, ніби щось проковтнув, а це застрягло десь посередині.

Я продовжив:

— Якщо ви вважаєте мене безрозсудним, зробіть щось із цим. Покажіть мені прямішу доріжку! Сформуйте мій піддатливий юний розум… — я втягнув у себе повні легені диму й закашлявся, тож тираду довелось урвати. — Зробіть щось, хай вам грець! — видушив із себе я. — Навчіть мене!

Насправді я не кричав, але все одно засапався. Мій норов заспокоївся так само швидко, як спалахнув, і я побоювався, що зайшов надто далеко.

Однак Елодін просто дивився на мене.

— Чому ти думаєш, ніби я тебе не навчаю? — спантеличено запитав він. — Крім того, що ти відмовляєшся навчатися.

Тоді він розвернувся й пішов уздовж коридору.

— Бувши тобою, я забрався би звідси, — кинув Елодін через плече. — Люди однозначно захочуть знати, хто в цьому винен, а всі знають, що ви з Геммом у не надто добрих стосунках.

Я відчув, як обливаюся панічним потом.

— Що?

— А ще радив би помитися перед співбесідою, — зауважив він. — Якщо ти прийдеш пропахлий димом, це