Читати книгу - "Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч"

Моє серце вистрибувало з грудей, і останнє, що я побачив перед тим, як мій погляд затьмарився і я знепритомнів, це те, як намоклі отетерілі глядачі, стоячи по коліно у воді, під загальний галас кинулися зі своїх місць до виходу, розштовхуючи один одного.

Багатообіцяючій виставі, як і моїй репутації, в одну мить прийшов катастрофічний кінець.

***

Я не з'являвся на роботі до настання наступного понеділка, оскільки пережив сильний нервовий зрив і за рекомендацією лікаря провів увесь тиждень у ліжку, дотримуючись прийому приписаних ліків. Тим часом новинні заголовки газет рясніли гучними повідомленнями про мою невдачу, яку лише диво вберегло від можливих непоправних наслідків. В окремих статтях публікувалися прямі свідчення постраждалих, які не скупилися на гнівні висловлювання на адресу мого театру, і, якби не інтенсивна дія ліків, пережитий нервовий зрив цілком міг би спричинити за собою також і настання депресії.

Усі афіші та вивіски про діяльність театру Зорян прибрав, окрім однієї великої, що свідчила про проведення ремонту. Перед тим як увійти всередину, я певний час простояв біля його підніжжя, розмірковуючи й розуміючи, що чомусь більше не відчуваю у своєму рідному театрі тієї колишньої чарівності, що стільки років надихала мене й спонукала день у день прагнути до нових висот театрального мистецтва. Тепер від нього віяло лише відчуженістю і недоброзичливістю. На противагу цьому помітно зростала моя одержимість театром Леона, яка лише міцнішала з кожним моїм спогадом про нього і жадала пізнати весь його репертуар.

Увійшовши до свого театру, я побачив, що вестибюль був заставлений різного роду ремонтним матеріалом, а неподалік стояв мій асистент і жваво щось обговорював із групою ремонтників. Побачивши мене, він байдуже кивнув мені і продовжив своє обговорення, даючи зрозуміти, що зараз зайнятий. Акуратно проминувши множинні штабелі з дошками, я вийшов у коридор, де мигцем зазирнув до глядацького залу – на щастя, там уже активно відбувалися відновлювальні роботи, але, на жаль, повинно минути ще чимало часу, щоб я без здригання згадував увесь той пережитий жах.

Через кілька хвилин, як я зайшов у свій кабінет, туди завітав і Зорян. У руках він тримав папку, з якої почав розкладати переді мною звіти.

– Я повернув усім глядачам гроші за квитки, – промовив Зорян, – Постраждалим із театрального бюджету виділив кошти на фінансову компенсацію. Звідти ж виплатив гонорар усім акторам і технічному персоналу. Ще в п'ятницю від імені театру я дав у газетах коментар з приводу події та вибачився. Чекаю тепер виходу цієї статті. Також, як ти вже побачив, я ініціював ремонт. Але не тільки в залі для глядачів – хочу повернути також і сцені її первісний вигляд, і надалі більше не експериментувати. І, найголовніше.

Останнім він поклав переді мною якийсь документ.

– Це петиція про твою відставку. Причини, я думаю, тобі очевидні, але, якщо цікаво, можеш детально ознайомитися з текстом. Якщо ж коротко, то всі працівники театру, включно зі мною, в обумовлений термін звільняємося і залишаємо тебе тут одного. Або ми залишаємося в повному складі і намагаємося відновити театру його колишню славу, але ти відходиш від справ. На звороті документа знаходяться всі зібрані підписи. Ти, як і раніше, залишаєшся власником театру, але жодним чином не впливаєш на його подальшу роботу. Усі рішення щодо його творчої діяльності ухвалюються нами, працівниками театру, колективно. Твою відповідь очікуємо до кінця тижня.

Увесь цей час, що Зорян говорив, я невідривно дивився на документ і намагався його прочитати, але, хоч як би не старався, я не міг вникнути в жодне викладене речення. Навіть кілька разів прочитавши деякі пункти вголос – і лише коментарі асистента допомагали мені осмислити написане. Петицію про мою відставку підписали абсолютно всі працівники театру, від обслуговуючого персоналу до безпосередньо моїх найближчих людей – Зоряна та Анастасії, а тому, не дочитавши текст до кінця, без зайвих роздумів я поставив у документі і свій підпис.

– Роби, що вважаєш правильним, – сказав я, – Ти завжди робив усе як треба.

Зорян сторопів. Було видно, що нехай він, як і всі, хотів моєї відставки, але щиро не очікував, що я погоджуся прийняти її на зазначених умовах і без висунення у відповідь будь-яких компромісів.

– Будь люб'язний, принеси мені наостанок пошту, і я піду, – попросив я, – Будь ласка. Напевно листів надійшло дуже багато.

– Ем-м, так, – жваво відповів Зорян, – Листів справді надійшло багато. Усі вони в моєму кабінеті, і я готувався їх прочитати, як матиму вільний час, але досі не торкнувся до них. Тільки от не думаю, що вони сподобаються тобі.

– Усе гаразд, – запевнив я його, – Я вже достатньо інформації встиг прочитати на цю тему в новинах. Не думаю, що на мене чекає там щось нове.

Однак насправді листи я і не збирався читати. Мене лише цікавило, чи є серед них один єдиний заповітний лист, з яким я мав намір одразу ж піти додому, і після того, як Зорян приніс до кабінету об'ємний поштовий мішок, я витрусив його вміст на свій робочий стіл і тремтливо взявся шукати.

Довгий час я копався в гнівній кореспонденції від своїх вже колишніх шанувальників і критиків, поки нарешті, конверт з театру "Акт гранде" не опинився в моїх руках. Я встав з-за столу і попрямував до виходу, на шляху акуратно розкриваючи конверт і витягуючи звідти бажаний квиток. Прийдешній спектакль під назвою "Апофеоз великого звершення", як і зазвичай, був призначений на цю п'ятницю на дев'яту годину вечора. Тільки ось що мені здалося дивним – у квитку цього разу не було вказано посадкового місця.