Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

— Твоя супутниця надто чарівна для тебе, — помічає один з чоловіків. Він віку Дрейка і зараз його карі очі зацікавлено оглядають мене.

— Тоді мені пощастило, — відрізає Поузі. — Бо вона моя супутниця. 

Якби я не знала його, то вирішила б, що він ревнує. Але я знаю, що лише одна дівчина займає його серце та розум. Мені ж залишається лише горіти від нерозділеного кохання, бажання й усвідомлювати — між нами ніколи нічого не буде. Навіть ті два нещасних поцілунки нічого не змінять. Деймон все одно бажає позбутися тіні. Нехай знає навіщо мені гроші, допомагає з Лейлою, та попри це, не відмовився від бажання змусити піти…. Цьому доказ його слова вчора — розвага, лише проклята розвага. 

— Всі у “Тріо” полюбляють викликати почуття заздрощів, — коментує Дрейк. 

Те, яким тоном він промовляє це змушує нервувати, наче його дратує, що наше друге побачення зірвалося. Наче Деймон обдурив його. 

— Така в нас робота, — відрізає Поузі.

Темно-сині очі з попередженням оглядають усіх. Дивуюся, можливо вони знають про його не здатність тримати емоції під контролем, бо кожний з присутніх непомітно відступає від нас.

— Час розваг, — рятує ситуацію чоловічий голос.

З подивом дивлюся на людину у костюмі бордового кольору, який стоїть посеред кімнати, у диму від кальянів. Вигинаю брови, запитально дивлюся на Деймона, але він теж не дуже розуміє, що діється.

— Я взяв на себе сміливість розважити нас, — каже чоловік з яким танцювала, — він власник компанії, що розробляє усілякі технологічні штуки на яких я не дуже розуміюся, — Рік Делайло.

Всі оточують чоловіка у бордовому костюмі. Я теж з цікавістю оглядаю його. Він широко усміхається, а потім обводить кожного уважним поглядом. 

— Скажіть, чи готові ви відчути жар? 

Гості кивають. З диму з'являються танцівниці. Ну зрозуміло, чоловічі розваги для власного его. Не хочу брати у них участі. Зізнатися, я б із задоволенням лягла вже спати. Торкаюся руки Поузі, він з розумінням схиляється до мене:

— Ми можемо піти? — шепочу.

— Ми ночуємо тут, — тоном, що не терпить обурення.

Хмурюся. Про ночівлю він нічого не казав. Відраховую до п'яти, бо закачувати істерику не варто. Врешті, я та, хто має її попереджувати. 

— Тоді покажи де я сплю.

— Втомилася? — мружиться.

— Дуже.

Деймон киває. Очікувала, що буде складніше. Іноді його егоїзм переходить межі. Але, мабуть, сьогодні особливий день. Чоловік бере мене під руку та веде з кімнати. Яхта досить велика, щоб вмістити нас усіх. В мовчанні йдемо коридором оздобленим деревом і завішаним декоративними морськими мушлями, й нарешті зупиняємося перед одними з дверей. Він відмикає їх ключем та пропускає вперед. Світло вмикається автоматично. Подобається, що бачу: широке двоспальне ліжко, комод, столик журнальний, підлога встелена килимом, і все-все біле з синіми смугами. 

— Дякую, що провів. — кажу до Поузі й збираюся замкнути двері.

Він сміється.

— Крихітко, я не провів тебе, я привів нас обох у нашу кімнату.

Довго доходить сенс слів, та коли усвідомлюю їх, вибухаю гнівом:

— ЩО? 

— Ми спимо разом. — нахабно промовляє.

Погляд хлопця горить вогнем і я не розумію чому. 

— Яке разом? 

— Заспокойся, нам не вперше, — легко лунає.

— ЩО? — серце калатає як дурне і налякане пташеня. 

—  Припини ставити одне й те саме питання, — лукаво всміхається.

— Знущаєшся? — гиркаю.

— В чому проблема, Ліліт? Ми спали на одному ліжку, коли мене поранили. Ми живемо в одній квартирі. 

— То інше!

— Чому? 

— Тоді тобі було боляче, а з рештою ночей все інакше, бо ти спиш на іншому кінці квартири. 

— Кхм, — прокашлюється він. — І це проблема прийти до тебе вночі якби я хотів? Це б мене зупинило? 

— Тебе зупиняло те, що я не красива! — обурююся.

— Ми дізналися, що я брехав. — безапеляційно заявляє.

— Грр! — слів немає, щоб висловити емоції. 

— Це все на що ти здатна? — клята усмішка вигинає його губи і я пропадаю. Ось так банально беру й пропадаю, знаючи, що б він не попросив, та коли його очі такі, а губи так звабливо всміхаються, я готова на все. 

Звужую погляд. Тримайся, Ліліт, бо це перегони на те, хто перший здасться. Тобі не можна. Ти — його тінь. Від тебе залежить життя Лейли у буквальному сенсі. Подумаєш, він обіцяв знищити, а тепер дражнить? Для Деймона усе це гра, жорстока та кривава, але гра. Для мене — реальність. 

— Я сплю тут сама. Шукай собі іншу каюту.

Штовхаю його у груди. Оступається, але втримується, щоб не впасти. Як я могла забути, що ввечері його ноги болять, а травма турбує? Спершу почуваюся винною, та глянувши у нахабні очі Поузі, вирішую, що немає чому турбуватися через нього. Гучно замикаю двері перед ним й повертаю ключ у замку. Де хоче там нехай і ночує. А я не можу спати з ним на одному ліжку знаючи, що його серце належить Айлі.