Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Хто ви? — врешті решт видаю я, зловивши на собі погляд незнайомця. Хлопець лише хитнув головою, натягнув капюшон ще більше, підняв свої речі з землі і зник за іншими надгробками так швидко, що я не встигла добряче розгледіти його.

³

Спорожнілий будинок знову вабить своєю таємничістю, відкриваючи нові загадки. Що ж тут відбувалося? Що змусило батька так вчинити? І хто цей третій? Здається, я зовсім забула про нього. Хто той третій спадкоємець, про якого говорили Адам і Брайан тієї ночі у вітальні? Чи має він стосунок до батькового рішення? Було б добре хоча б дізнатися його ім’я.

Заснути сьогодні не вдається, уже далеко за північ. Підіймаюся з ліжка і виходжу в коридор. Невелика відстань — і я помічаю дерев'яні двері, які, як на диво, цього разу прочинені. Підходжу ближче і легенько відхиляю їх. Як тільки торкаюся ручки, лунає скрип, що відлунює в темному коридорі. Мимоволі убігаю всередину, щоб не видати себе. Тихо. Скільки зараз? Востаннє було о пів на другу.

У кімнаті моторошно. Мабуть, після батькового похорону тут ніхто не прибирав. Пил покриває книжкові полиці, на них залишаються сліди моїх пальців. Крізь розсунуті коричневі гардини ллється місячне світло, осяваючи батьків стіл з одного боку.

Вмикаю ліхтарик на телефоні. Ця кімната зовсім не схожа на решту будинку, ніби я потрапила в інший світ. Підлога скрипить, шпалери відклеюються в кутку, а в повітрі досі відчувається запах батькового одеколону. Усюди розставлені старі фотографії, деякі чорно-білі, з сірим відтінком.

Моя увага зупиняється на одній фотографії, де батько і Ґвен у дворі цього будинку. На вигляд їй тут тринадцять. Підходжу ближче — рамка почорніла, а на склі тріщина. "На згадку про перший день у новому домі", — написано маленькими літерами.

Батько придбав цей будинок через кілька років після розлучення з матір'ю? Як йому це вдалося, адже це справжній маєток? На фото Ґвен виглядає щасливою, але я майже не пам’ятаю її. Лише уривки спогадів про наше дитинство, коли ми ще були однією сім'єю.

Трохи нижче – ще одна фотографія: батько, Ґвен, Брайан і хлопчик, мабуть, Метью. Це недавнє фото. Поруч прикріплено кольоровий папірець — "Подяка за службу", а також різні сертифікати й нагороди батька.

В кутку біля полиці – чорно-біла фотографія маленької дитини у шапочці й комбінезоні. На шиї у неї кулон у формі півмісяця, що мерехтить у світлі. Думаю, це Ґвен у дитинстві, і батько зберіг це фото собі на пам'ять.

Моя увага повертається до полиці з книгами. Тут старі томи відомих авторів, кілька п’єс Шекспіра. Перше, що впадає в очі — "Гамлет". Виймаю книгу, темна палітурка вказує на її вік. Розгортаю — в повітря піднімається пил, осідаючи на підлогу. Пригадую, як ми читали цю п’єсу в школі.

Повертаю книгу на місце, далі переглядаю книги відомих німецьких критиків та детективи про судові справи. Одразу згадую батькову роботу. Він, напевно, дуже любив свою професію. Але я так мало знаю про нього — яким він був насправді? Доволі дивно, що тепер я намагаюся знайти бодай щось, щоб зрозуміти, що з ним сталося.

— Маячня! — різко кидаю вбік роздруківку в червоній обкладинці. Вона з гуркотом падає на підлогу і скочується під стіл. Нахиляюся, щоб дістати її, і раптом помічаю, як місячне світло падає на м’яке крісло в кінці кімнати, освітлюючи його та залишаючи під ним густу тінь. Серце завмирає, і я, не вагаючись, підбігаю ближче, скрип паркету супроводжує кожен крок. Стаю на коліна і скеровую ліхтарик під крісло.

Зошит! Темний зошит із тонкою палітуркою, а всередині щось тверде. Цікавість бере в гору, і я швидко розгортаю його. Вмостившись у старому кріслі, починаю читати перші рядки. Це батьків записник. Нотатки про зустрічі, судові засідання. «07.11.2007 р. 11:00 — зустріч з Канінстоном. 12:30 — суд. 15:00 — обід з адвокатами». Він веде його давно, деякі записи датовані ще 1995 роком. Гортаючи далі, натрапляю на старий пожовклий конверт. Сині чорнильні плями розплилися, але текст ще видно.

«28.11.2005 р.» — дата вгорі зліва і підпис «Від Емелін...», проте ім’я адресата обірване, далі текст зникає.

— Моллі!

Я здригаюся, коли голос Брайана пробивається крізь стіни. Його впевнені кроки швидко наближаються. Моя рука тремтить, але я вимикаю ліхтарик і затамовую дихання. Гучне цокання годинника здається оглушливим у тиші. Серце калатає, уявляючи, що станеться, коли Брайан знайде мене тут.

Обережно піднімаюся з крісла, намагаючись не викликати скрип пружин. Підбираюся до стіни і стаю навшпиньки біля дверей. Раптом чується жіночий голос і звук підборів, що відбиваються від коридорних стін.

— Ви кликали мене?

— Ось, піди води принеси. Чому ти за цим не слідкуєш?

— Я миттю! — відгукнулася Моллі.

Я почула, як Брайан важко дихає за тонкими дерев'яними дверима, і на мить здалося, що він ось-ось увійде в батьків кабінет, де мене зовсім не повинно бути. Але шум поступово стихає, і Брайан відходить. Полегшено зітхнувши, я хапаю знайдений зошит і тихо вибираюся з кімнати. Закриваю двері — тиша. Сильно стиснувши зошит у руках, швидко йду до своєї кімнати. Прохолодний вітер чи то з вікна, чи від самого будинку пробирає до кісток. Я кидаю зошит у тумбочку біля ліжка, сподіваючись, що ніхто не заглядатиме туди.

На годиннику вже добряче за третю, але думки не дають спокою. Розмова з містером Меєм продовжує лунати у вухах, і здається, що цей будинок наповнений таємницями від горища до підвалу. Найбільше мене турбує, про кого говорили тієї ночі? Впевнена, що тут щось не чисто. Але чи має це стосунок до батькового самогубства?