Читати книгу - "Засліплення"

Цього дня робота в Кіна не йшла на лад. У нього нічого не виходило; їжа викликала огиду. Один раз йому пощастило про все забути. Тим виразніше спогади напливали тепер. Уночі він не змикав очей. Канапа йому здавалася проклятою й зараженою. Якби ж вона була тільки тверда! До неї прилип брудний спогад. Кілька разів Кін підводивсь і струшував із себе цей тягар. Але та бабега була важка й залишалася там, де їй подобалось. Він просто-таки скидав її з канапи на підлогу. Та щойно він лягав, як її образ з’являвся перед ним знову. Від ненависти він не міг заснути. Щоб виспатися, йому потрібно було шість годин. Завтра з його роботою буде те саме, що й сьогодні. Він завважив, що всі лихі думки крутяться тільки навколо канапи. Щаслива ідея врятувала його аж під четверту годину ранку. Він вирішив пожертвувати канапою.

Кін хутко підбіг до жінчиної кімнати, що була біля кухні, й стукав у двері доти, доки нажахана Тереза нарешті прийшла до тями. Спати вона не спала. Відколи Тереза вийшла заміж, сон взагалі втікав від неї. Щоночі вона в глибині душі чекала на велику подію. Ось ця подія й настала. Минуло кілька хвилин, перше ніж Тереза в це повірила. Тихесенько підвелася вона з ліжка, скинула нічну сорочку й одягла спідницю з мереживом. Щовечора вона діставала її з валізи й чіпляла на спинку стільця в ногах ліжка — про всяк випадок, адже наперед нічого не знаєш. На плечі вона напнула широку ажурову шаль — ще одну, справжню коштовність у своєму посагу. Ту першу поразку Тереза приписала блузці. На її величезних, лапатих ногах були червоні пантофельки. Біля дверей вона голосно прошепотіла:

— О Господи, відмикати? — Власне, вона хотіла сказати: «Що сталося?»

— Ні, дідько забирай! — гаркнув Кін, лютий на її нібито міцний сон.

Вона збагнула, що помилилася. Його владний тон підтримав її надію ще на якусь хвилю.

— Завтра мені треба купити ліжко! — закричав він.

Вона нічого не відповіла.

— Зрозуміло?

Вона покликала на допомогу все своє вміння й прошепотіла крізь двері:

— Як хочеш.

Кін повернувся до своєї кімнати, гучно хряснув на підтвердження своєї рішучости дверима й відразу заснув.

Тереза рвучко скинула шаль, дбайливо поклала її на стілець і впала важкими грудьми на ліжко.

Хіба так поводяться? Хіба так роблять? Можна подумати, це потрібно мені. І що тільки цей чоловік забрав собі в голову! Хіба це чоловік? На мені такі чарівні штанці з дорогим мереживом, а він і не поворухнеться. Ні, це, звісно, не чоловік. Я могла б мати зовсім інші амури. Який статечний був отой пан, що часто приходив на гостину до колишніх моїх господарів! Біля дверей він брав мене за підборіддя й щоразу казав: «А вона з дня на день стає молодшою!» Ото був чоловік — здоровенний, кремезний, він щось собою таки являв, не те що цей — сама шкіра та кістки. А як він дивився! Мені досить було б тільки пальцем кивнути. Коли він приходив, я ступала до вітальні й питала:

— Що бажають панове на завтра? Яловичину з капустою і смаженою картоплею чи вудженицю з овочами й галушками?

Ті двоє стареньких ніколи не могли дійти згоди між собою. Він був за галушки, вона — за капусту. Тоді я зверталася до гостя:

— То нехай скажуть пан небіж!

Ще й тепер бачу, як стою перед ним, а він — ото вже нахаба! — підхоплюється і обіруч — кремезний був чоловік! — ляскає мене по плечах.

— Яловичину з капустою й галушками!

Сміх, та й годі. Яловичину з галушками! Та хто так робить? Такого світ іще не бачив.

— Завше вони в доброму гуморі, цей пан небіж! — казала я.

Доти він служив у банку, але після скорочення залишився без роботи, хоч і дістав непогану вихідну допомогу, що правда, то правда. Але як бути, коли цю допомогу проїси? Ні, я заведу собі чоловіка тільки поважного, з пенсією або, ще краще, з власним статком. Пора вже. Через якусь там любов не варто псувати собі життя. Треба ж мати голову на в’язах. У нашій сім’ї всі доживають до старости. Хіба це дивно, коли живеш так помірковано? Це ж бо велике діло — вчасно лягати спати, завжди сидіти вдома. Мати, голодранка нещасна, теж дожила до сімдесятьох чотирьох років. Та ще й не просто померла. Вона врізала дуба від голоду, бо на старість не мала чого жерти. Все ж бо проциндрила. Як зима — то й нова блузка. Не минуло й шістьох років після того, як помер батько, а вона вже завела собі полюбовника. О, це був ще той фрукт, різник, бив її й завше ганяв за дівками. Я його мармизу добряче подряпала. Йому скортіло мене, а мені він був огидний. Я підпускала його, щоб тільки матір позлити. Вона за своїх дітей завше горою стояла. Ох і вибалушила ж вона очі, як прийшла після роботи додому й застала полюбовника зі своєю дочкою! Ні, до цього діло в нас іще не дійшло. Різник саме поривається сплигнути. Я міцно тримаю його, не даю вирватись, доки стара відчинить двері й підійде до ліжка. Така буча знялася! Мати штурханами виганяє його з кімнати, хапає мене, ридає й навіть намагається цілувати. Я впираюся й дряпаюсь.

«Ти не мати, а мачуха!» — кричу їй. До самої смерти вона думала, що він позбавив мене цнотливости. Ще чого! Я жінка порядна, і в мене ні з ким нічого не було. Авжеж, якщо не боронитимешся, то матимеш їх по десятку на кожен палець. Але що діяти потім? Адже все з дня на день дорожчає. За картоплю он уже треба платити вдвічі більше. Хто зна’ ще, чим це скінчиться. Ні, краще я побуду збоку. Тепер я жінка заміжня, і мене чекає самотня старість...

Із газетних оголошень — а читала вона лише їх — Тереза знала багато гарних висловів і вплітала їх у свої думки, коли була схвильована чи після того, як ухвалювала важливі рішення. Такі мовні звороти її заспокоювали. Вона ще раз проказала подумки: «Мене чекає самотня старість», — і заснула.

Другого дня робота в Кіна пішла на лад; він саме сидів за столом, коли двоє вантажників принесли нове ліжко. Канапа зникла, а заразом зникло й усе, що