Читати книгу - "Наші розбиті серця , Кетрін Сі"

За п'ятнадцять хвилин до сьомої, я вже був на місці. Дядько радо зустрів мене.

– І як тобі працювати у Крузів? 

– Нормально.

– І все? 

– А що ще ти хочеш почути? 

– Ейден? – озираюся і бачу Ларрі.

Він ані трохи не змінився, хіба що, став носити ще більш дорогі костюми.

– Привіт, – тиснемо один одному руки. 

– Привіт, дядьку! – повторюють ті самі дії. – Давно я тут не був, – оглядає ресторан, – Тут все таке сам, як і кілька років тому.

– Так, Ларрі. 

Дядько не дуже полюбляє Ларрі, через те, що він великий “хвастун”. Ларрі обожнює вихвалятися. 

– Ваш столик у тому кутку ресторану. – Вказує рукою. – Я б з радістю до вас приєднався та маю невідкладні питання, що маю вирішити. 

– Як завжди,  – коментує Ларрі. 

– Не хвилюйся, як вирішиш питання – приєднуйся до нас. 

– Гаразд. 

Сівши за столик, я відразу зрозумів, що розмова нічим добрим не закінчиться. Ларрі ще той слимак – постійно шукає вигоду для себе. 

– Я твої справи, брате? 

– У мене є ім'я, Ларрі. 

Братами нас не можна назвати, після того, що сталося. 

– Та годі тобі, – дивиться на мене. – Це мама викреслила тебе з сімейного реєстру, а не я!

– Тоді потрібно було навідатись до мене, коли я сидів у в'язниці, а не зараз. 

– Ти ображений на це? 

– Так. 

– Ну вибач.. я не хотів, щоб ЗМІ писали про мене гівняні пости.

– Це вже в минулому.. так само, як і наші братські стосунки. Кажи чому покликав і я піду.

– Не думаєш, що це занадто? 

– Ні. Не хочу, об ЗМІ писали про тебе гівняні новини. 

– Чорт, – поправляє краватку, – А ти досі такий самовпевнений та пихатий, Ейдене! В тебе нічого немає, то якого хріна ти досі такий? 

– А що в мене має бути? – Здіймаю брова. 

– Гроші, влада.. сім'я!

– То по твоєму, щоб мати гарну самооцінку, потрібно мати те, що ти назвав? – Схрещую руки на грудях.

– Так.

– Тоді, чому ти досі такий тюхтій? 

Його вираз обличчя в мить змінюється і він вибухає. На щастя я встигаю ухилитися від його удару. 

– І битися ти досі не вмієш… у чому ж проблема, Ларрі?

– Закрий свій поганий рот, зеку! 

– Хочеш принизити мене тим, що я маю судимість? – з мене виривається смішок. – Це доволі низько, Ларрі.

– Низько? – сідає на стілець. – А бути в такому положенні як ти, це не низько? 

– Нагадати тобі, що ти маєш усі ці гроші завдяки батькам? Ти не заробив їх… тобі просто пощастило народитися у багатій сім'ї, Ларрі! 

– Заздриш? 

– Тут немає чому заздрити. – забираю свій телефон. – Гарного вечора.

– Навіть не повечеряєш зі мною? 

– Іншим разом, Ларрі, іншим разом. 

Я хотів попрощатися з дядьком, тому пішов до його кабінету. 

– Можна? 

– Заходь. – Сідаю на вільний стілець. – Поговорили? 

– Типу того. 

– Отже ні. Чому? 

– Як буде нудно - глянь камери відеоспостереження і дізнаєшься.

Якийсь час Генрі дивиться на мене, ніби думає чи потрібно говорити мені щось. 

– Він мав тобі розповісти, що батько помирає. 

– Мій батько? 

У нас з Ларрі різні тата. Мама тоді зрадила моєму батьку, завагітніла і батько пробачив її. Ларрі ріс разом зі мною, та відмінності між нами аж надто очевидні. Й

– Так. 

– Що з ним? 

– Не знаю, мені нічого не пояснили нормально, та здається інфаркт. 

– Чорт.. 

– Я можу відвести тебе до нього… якщо хочеш.

– Поїхали.

Не знаю чи захотів би він мене бачити, та я дуже хочу його побачити. Він був суворим та справедливим батьком, навчив мене всьому, щоб я міг вижити у цьому світі. Я вдячний йому за це, хоча і злюсь. Як він міг погодитися на те, щоб мене викреслили з сімейного реєстр? Як міг відмовитися від мене?  

– У палаті нікого немає? 

– Не повинно бути.  

– Дякую. 

Виходжу з машини і швидкими кроками заходжу до лікарні. Біля палати батька юрбиться декілька людей, та я їх не знаю. Можливо це журналісти? 

– Ваші результати, – до них підходить медсестра і вони разом йдуть. 

Отже, це були не репортери. Чудово. Зізнатися чесно, моє серце дуже швидко стучить, бо я хвилююся. Ми так давно не бачилися і наша перша зустріч буде у лікарняній палаті.

Опинившись у палаті я навіть здивувався, що тут немає охорони. Батько не остання людина у місті, чому до нього можна так спокійно потрапити? 

У палаті доволі холодно. На лікарняній койці лежить мій батько з блідим обличчям і виразом втоми. Його тіло вкрите білим простирадлом, яке виглядає доволі легким для такої температури  Ліжко оточене медичним обладнанням: на краю койки стоїть крапельниця, а поруч розташовані монітори, які безперервно відстежують життєві показники. Атмосфера в палаті спокійна, проте напружена, адже кожен момент має значення.

– Ви хто такий? – до палати увійшла медсестра.

– Я Ейден Вілсон, син Джорджа Вілсона.  

– Я думала у нього лише один син.. 

– Як батько? – переводжу тему. 

– Зараз вже стабільно, ми перевели його до звичайної палати декілька годин тому. 

– Він буде жити? 

– Так, звичайно. 

– Дякую вам.. дуже дякую!

– Це ви лікарю дякуйте, він вашого батька з того світу витягнув.. та й взагалі ваш батько дуже міцний горішок!  

– Так, він такий. – Витираю сльози. – Я піду, не буду заважати вам.

– Ви приходьте завтра, ваш батько має прийти до тями.

– Обов'язково прийду. 

Побачивши батька і дізнавшись, що він буде жити, мені стало легше. 

На наступний ранок я прокинувся доволі рано. Вийшовши у сад побачив Хейзел, вона сиділа і пила щось. На її тілі та обличчі не було синців, отже, Шон дійсно не бив її. 

Ми говорили і в один момент я відчув, що неможу більш слухати про те, як цей покидьок знущається над Хейзел. 

– Мені вбити його? – питаю так, ніби я серійний вбивця. 

– Що? 

Хейзел мовчки дивиться на мене.

– Якщо ти скажешь “так” я вб'ю його і на цьому все закінчиться.