Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

— Гаразд.

Ендрю звертає увагу на гілля над собою та промовляє старечим голосом:

— Мейзі?

— Що, Мендрю?

— Знаєш, що спало мені на думку?

— Що ж спало тобі на думку?

— Ми принесли цю ялину години дві тому. Що як у ній досі живе білка?

Ми переглядаємось, широко розплющивши очі, й горланимо в один голос:

— А-а-а-а!

Я абсолютно забула про телефон у кишені, поки він не починає вібрувати, перериваючи наш регіт. У цілому світі не існує нікого, з ким мені було би треба говорити прямо зараз, хто не був би в цій кімнаті зі мною, тож я не звертаю уваги. Але телефон тут же гудить знову.

— У тебе зад вібрує, — помічає Ендрю.

— Якщо це бос мені відповідає, то краще випити чогось міцнішого за газовану воду.

Дістаю телефон із кишені. Це не Неда, на щастя; повідомлення від Тео.

Ні розділових знаків, ні контексту. Просто Тео, що пише, як підліток.

Я усвідомлюю, що Ендрю читає через моє плече, коли він пирскає носом:

— Бачиш?

Почуваюсь огидно.

— Що бачу?

Він киває та телефон.

— Ти не провела час із ним, тож він свариться.

— Ми вже раніше розмовляли, — опираюсь я, прикрившись напівбрехнею.

— Ти на нього зла? — запитує Ендрю.

Я ковтаю, дивлячись на вогники. Візерунок то зринає у фокусі, то розпливається.

— Не зовсім.

— Як це?

Повертаю голову, а Ендрю кліпає, насупивши брови.

— Важко пояснити, — визнаю. — Я не зла на нього, просто розумію, що ми з ним близькі, бо знаємо одне одного вічність, а не тому, що ми справді близькі, — знизую плечима. — Люди віддаляються, коли виростають, і це нормально.

Він усміхається:

— Мей…

Шкірюсь у відповідь:

— Що?

Ендрю відкашлюється, солодко гмикаючи:

— Те, що ти сказала раніше…

Ох.

— І? — серце шаленіє, а шлунок перевертається, що викликає відчуття невагомості.

— Я ціную твою чесність, — закінчує він.

Ага. Найгірше, що можна зараз сказати.

— Не здумай мене підвести, Ендрю, — грайливо даю йому ляпаса, а дерево тремтить над нами.

— Ендрю, Мей, що ви там робите? — гукає мама.

— Нічого! — відповідаємо в унісон.

— Ну, тоді не трусіть ялинку, — бурчить вона.

Знову — в один голос:

— Не будемо!

Ендрю повертається до мене й шепоче:

— Ти впевнена, що Тео не думає, що ти в нього закохалася?

— Хочеш сказати, я справила на нього таке враження?

— Ні, але я припускаю… може, Тео теж припустив.

Що ж. Гадаю, якби Тео думав, що я в нього закохана, це б пояснило, чому він був такий холодний вранці після того, як я його відштовхнула.

Заперечно мотаю головою, а Ендрю знову повертає обличчя до вогників, і тепер його вираз важко прочитати.

— Дивно, але я чомусь переймався, що ти… — затинається. — Не знаю, що ви опинитеся разом, а потім страждатимете.

Я навіть не думала про таке. Ендрю хвилювався, що я зустрічатимусь із Тео й розіб’ю собі серце? Я що, в «Паралельних світах»[24]?

— М-м-м, так, дуже дивно.

Ендрю безпорадно зітхає у відповідь:

— Він — гравець. А ти — гарна.

Це по-справжньому мене смішить:

— Я — гарна?

— Ну, тобто, не романтично чи сексуально, — додає він, фиркаючи від найменшого дискомфорту. — Та й звідки мені знати?! Я мав на увазі душу.

— Про що ти говориш? — добре, що я лежу.

— Гаразд, поганий вибір. Я хочу сказати, що ти — гарна людина, — він повертається й дивиться прямо на мене. Ми так близько. — Ти обожнюєш бути тут, обожнюєш кожного з нас за те, ким ми є. Ти, можна сказати, найщиріша й найменш осудлива людина, яку я знаю.

— Я не…

— Ти поїхала з дому, коли твої батьки розлучилися, — він перекочується на бік, — полюбила свою гидотну квартиру й кинула її через те, що була потрібна родині. Ти піклувалася про Майлза, була поряд зі своєю мамою.

Я кусаю губу, сяючи від його компліментів.

— Пам’ятаєш, як зводилися ті корпоративні будинки за нами? — запитує Ендрю. — Ти засмутилася, бо тато любив спостерігати за деревами, п’ючи каву вранці, а ще хвилювалася, що оленям ніде ховатися. Тео ж просто радів, що йому доведеться згрібати менше листя.

Мій сміх пробивається крізь туман почуттів. Це — найбільша зрада, яку я могла б уявити. Водночас неймовірно ніжна й така ніякова.

— Ну ти й вигадав. Я ніколи не кохала Тео. Але пробач, якщо мої слова все ускладнили.

Ендрю простягає руку й чухає щоку, а мені важко відвести погляд. Я ніколи ще не опинялася так близько до нього. Він має легку щетину, але вона видається м’якою. Я можу виокремити принаймні чотири різних відтінки зеленого в його очах. Коли він облизує губи, мій пульс прискорюється.

— Гадаю, саме це я й маю на увазі. Якби я знав, що це було… — Ендрю замовкає і, здається, пережовує слова. Тим часом мій мозок — ядерний реактор, що плавиться. Якби він знав, що це було що? — Насправді я завжди тебе обожнював, — починає знову. — Ти — одна з небагатьох людей у моєму житті, з якими я сподіваюся залишатися близьким вічність, і я не хотів, щоб усе пішло шкереберть після ялинкової ферми, — він дивиться на мене ясними очима. — Я був не певен, чи відповів так, як слід було. Твої слова неабияк мене здивували.

— Усе гаразд. Я й сама від себе не очікувала.

Ендрю шкіриться:

— Однак тобі знадобилося багато хоробрості, щоб сказати про свої почуття, і я просто хотів, аби ти знала, — він жестом показує між нами. — Я не бажаю, аби це змінилося.

Я точно знаю, що він має на увазі — ми залишимось тими, ким і були завжди — і, звісно, вдячна за це.

Але навіть якщо я ніколи — крім диких снів — не уявляла, що він розділить мою пристрасть, саме ці слова найбільше скидаються на відмову. Тобто, звичайно, загальною метою того, що я сказала йому, було те, щоб нічого не лишилося як раніше.

— Поїхали далі, — кажу, спершись на лікті.

Ендрю регоче:

— Гаразд, слушна думка.

— Уяви, що можеш помандрувати будь-де. Куди б ти вирушив?

Ендрю навіть не роздумує:

— У Будапешт. А ти?

— Крім цього місця?

Вертить очима:

— Так, крім цього місця.

— Гаразд, добре, — я подумки гортаю картинки поштових листівок із різноманітних країн, відчуваючи натхнення від власної гри. — Уявлення не маю. Може, на Гаваї.

— Ти можеш вибирати будь-який