Читати книгу - "Не дівчина не чародія, Максим Вазанов"

Він дивився на плоскі дахи домівок, де стояли металеві дерева з витонченими металевими птахами – артистичні конструкції, що збирали електричну сил повітря.

Він бачив і справжні хмарочоси, цегляна оболонка котрих закривала міцні сталеві скелети.

А зліва творцю відкривалися металеві будівлі на платформах, що пульсували на воді разом із океаном.  

Сірий жалкував, що не купив у Торбаді фотокамеру, коли взагалі міг раніше її «намалювати» та й отримати випадково, бо його пам’ять і увага зараз не могли захопити всі карколомні деталі.   

– Ну ось і приїхали, – сказав чорнобородий пасажир, який помітив розгубленість митця.

Роговоз дійсно зупинився на одному з головних майданів Тура – біля статуї, що втілювала жінку-велетня – символ Ролумани, богині предків. На протилежному боці площі стояв її храм – вузенька кам’яна споруда сірого кольору, притиснута з обох боків шопами-товстунами.

Сірий запам’ятав ці місця за мапами, але воно все було занадто незвичним.

Він обережно роздивлявся обличчя турців, аби зрозуміти, чи відрізняються вони чимось від звичних торбадців.

П’ятдесят тисяч людей – Тур був одним з найбільших людських міст.  

І саме зараз, просто посеред натовпу, він побачив найрідніше.

– Мені здається, ми знайомі… – творець розгублено спробував якось пожартувати та підійняв поля капелюха.

– Дійсно, – погодилась руда струнка жінка.

То була його матір, яка його легко покинула без пояснень, коли він був уже досить дорослим.

– Радий, що у тебе, напевно, усе добре, – з невпевненою посмішкою кивнув митець.

Маленькі хлопчики, її супутники, з інтересом дивилися на Сірого.

– Ти раптово поїхала, коли папа помер, – обережно почав він. – Якби не родичі, я б не дізнався, де ти – як ти…

– Сподіваюся, ти зрозумів, ці люди – не твої родичі.

– Тобто?

– Бо я – не твоя мати.

– Ой, вибач, пані… ти так… ти настільки, – він ще більше розгубився.

– Ні-ні, це – я, Полуміна, – вона посміхнулась так, як посміхаються люди, котрі не вміють вірно вибачатись. – І ти мені – як рідний… але ж ти – нерідний.

– Я – прийомний син?

– Саме так, – Полуміна ніби зраділа тому, що він здогадався.

– Як це сталося?

– Твій «батько»… «папа»… е-е-ее… Пан Сокіл був безплідним через нестерпну тягу до їжі – особливо, до рідкісних і небезпечних страв. Але, звісно, він бажав мати дітей. Тому він легко переконав мене узяти тебе, коли ті «люди», твої «батьки», з’явилися, просто несподівано, на порозі нашої квартири.

– Ти дивно кажеш слово «люди», – помітив Сірий.

– Бо вони були дивні, – Полуміна перейшла на шепіт. – Потім я багато разів чула ті імена, коли люди казали про чародіїв.  

– Імена? – машинально перепитав Сірий.

– Ампутатор і Джейран.

– Джейран?

– І Ампутатор… придумав хтось таке ім’я… А тебе… Назвати дитину як хворобу… Кір!

– Кір?    

– Ну, я тебе назвала Сірим, – відразу сказала Полуміна. – У тебе, немовля, волосся на голові було таке сіре – як у мишеня.   

– Дякую тобі за правду! Нехай Сірпін дасть тобі стільки добра, скільки ти мені дала, – він поплескав її по плечу. – Так несподівано тебе зустрів...

– Ніби якась сила невидима мене сюди тягнула з головмагу Зимарідів…

– Мені треба йти далі, але підкажи мені, будь ласка, де живуть кери?

– У махалі.

Творець знав із книжок: словом «махала» кери називали свої общини, незалежно від способу життя.

– Але я не знайшов її на карті.

– Такий закон… правила такі… мабуть… – тихіше сказала Полуміна. – А навіщо тобі кери? Вони небезпечні.

– Серед них є, тут, кер Енчуткса. Від перемоги над ним залежить життя, або смерть, людей. До того ж, він химородить, наскільки мені відомо, проти тих, кого тут називають «сонцеокими», – не оманув і митець.

– Справді?

– Еге ж…

– Трохи західніше Товарної Біржи є довгий широкий квартал – там будівлі стоять «стіною» – стіна до стіни. І так щільно – з усіх чотирьох боків, – вона зробила паузу та додала. – В них: магазини, склади, казарми найманців. І деякі двері, що виходять на вулиці – ті, що створені у вигляді замкових щілин – наскрізні – їхні коридори ведуть у махалу… Є ще ворота для машин і возів…

– Гадаю, мене там чекають, – він загадково усміхнувся та вирушив далі.

Творець трохи змінив свої плани.

Пройшовши приблизно милю, він вийшов на Торгівельну площу, до стояла Товарна біржа та палаци найбагатших купців і моряків. І далі, за старовинною стіною, непомітною та надійною, останнім шматком міських фортифікацій, творець опинився на базарі, де дивні неприємні люди торгували чудодійними талісманами, речами померлих та ідолами. Там, за маленьким ринком, Сірий-Кір побачив щільні ряди будинків, об’єднані, під кутом, старовинним високим домом-баштою – ця кутова споруда виглядала покинутою.