Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

бути впевненим, що все відбуватиметься, як раніше. Ви можете втрутитися під час якоїсь події, корисної для мене, чи опинитеся не там, де маєте бути, щоб відтягнути увагу людини, чию кімнату я замірився обшукати. Одне хибне слово — і всім моїм планам гаплик. Цей день мусить іти своїм звичаєм, не тільки заради мене — заради вас також… — Він тре чоло, і з цього жесту зрозумілим стає, який він утомлений. — Перепрошую, Рейвенкорте, але найліпше буде, якщо своє розслідування ви вестимете без сторонньої допомоги.

— Чудово, — озиваюсь я, намагаючись приховати від нього своє розчарування. Дурнувата й марна спроба, авжеж, адже він — це і є я. Він пам’ятає, що я відчуваю цієї миті.

— Утім ваша порада знайти вбивцю свідчить про те, що ви довіряєте Моровому Лікареві, — веду я далі. — Ви знаєте, хто він?

— Поки що ні, — відповідає Деніел. — І «довіряю» — це аж надто гучно сказано. У нього в цьому будинку достеменно є якась власна мета, я цього певен, але наразі я не бачу іншого виходу, аніж зголоситися на його вимоги.

— А він вам, бува, не пояснив, з якої саме причини все це з нами відбувається? — цікавлюсь я.

Нас відвертає шум біля дверей. Озираємося й бачимо Рейвенкортового камердинера, який на ходу скидає із себе пальто й намагається розплутати довгий фіолетовий шарф. Він трохи захекався, волосся розкошлане вітром, щоки почервоніли від холоду.

— Я отримав повідомлення, що негайно потрібен вам, мілорде, — каже він, і досі намагаючись стягнути шарф.

— Каюся, це я доклав до цього рук, — каже Деніел, миттю повертаючись до своєї ролі. — Маєте чимало справ, от я й вирішив, що без Каннінгема вам не впоратися. До речі, щодо справ: мені вже теж час. Опівдні в мене зустріч із Себастіаном Беллом.

— Я не кину Евелін напризволяще, Деніеле, — кажу я.

— А я її й не полишав, — каже він, викидаючи недопалок надвір і зачиняючи вікно. — От лише чому бути, того не минути: лиха доля все одно її спіткала. Будьте до цього готові.

Широкими кроками він іде до дверей. Коли він відчиняє двері до кабінету, бібліотеку наповнюють гомін голосів і гучний дзенькіт посуду. Коулрідж проходить до вітальні. Там уже зібралися на обід гості, а це означає, що Стенвін от-от має нагрубіянити покоївці Люсі Гарпер, у той час як Себастіан Белл дивитиметься у вікно, почуваючись нікчемою. Відтак гості вирушать на полювання, Евелін знайде записку в мурівлі колодязя, чиясь кров проллється на цвинтарі, поки двоє друзів чекатимуть на жінку, яка так і не прийде. Якщо Деніел має рацію, то я не здатен у жодний спосіб порушити цей перебіг подій, хоча хай мені грець, якщо бодай не спробую цього зробити. Може, відповідь на загадку Морового Лікаря й справді єдиний спосіб вибратися з будинку, але приносити задля власної свободи в жертву Евелін я не збираюся. Я маю намір урятувати її, урятувати за будь-яку ціну.

— Чим можу прислужитися, мілорде?

— Дайте-но мені ручку, чорнило й папір. Мені треба дещо записати.

— Так, авжеж. — Він видобуває все це з валізки.

Пальці в мене надто недоладні для вправ у каліграфії, але, навіть попри розмазане чорнило й огидні ляпки, написане прочитати можна, і то завиграшки. Зиркаю на годинник. За чотири хвилини південь. Майже час. Помахавши аркушем, щоб швидше висохло чорнило, я складаю записку, ретельно розгладжую місця згину й віддаю Каннінгемові.

— От, беріть, — кажу я, мимохідь помітивши, що пучки в нього замазюкані чимось чорним. Шкіра почервоніла — вочевидь, він намагався відтерти бруд, — але чорнота все одно в’їлася в подушечки пальців.

Помітивши мій погляд, він забирає аркуш і ховає руки за спину.

— Зараз ви підете до вітальні, де подаватимуть обід, — кажу я. — Лишайтеся там і спостерігайте за подіями, а відтак прочитайте записку й повертайтеся до мене.

Обличчя його ледь маковіє від збентеження.

— Мілорде?..

— На нас чекає дуже химерний день, Каннінгеме, і мені треба, щоб ви цілком і повністю мені довіряли.

Відмахнувшись від його заперечень, я жестом прошу його допомогти мені звестися.

— Робіть, як я сказав, — наказую, зі стогоном спинаючись на ноги. — Відтак повертайтеся й чекайте на мене.

Каннінгем простує до вітальні, а я беру ціпок і вирушаю до оранжереї в пошуках Евелін.

Ще рано, гостей в оранжереї небагато, леді ласують напоями з бару, знеможено влаштувавшись на стільцях й у фотелях. Враження таке, ніби вони страшенно втомлені, наче оцей блідий рум’янець молодих років — важкий тягар, а будь-яка дія геть їх виснажує.

Вони пошепки обговорюють Евелін, хвилі гидотного сміху долинають до столика в кутку, де вона сидить за шахівницею. Евелін грає сама із собою, цілком зосередившись. Хай там як вони намагаються її збентежити, вона не звертає на це ані найменшої уваги.

— Еві, чи ми можемо поговорити? — запитую, шкандибаючи до неї.

Вона звільна зводить голову і якусь мить спантеличено дивиться на мене. Її волосся, як і вчора, зібране у високий хвіст, від чого риси здаються гострішими, суворішими. Але, на відміну від учорашнього дня, вираз обличчя не пом’якшується, коли вона бачить, хто перед нею.

— Ні, навряд чи, лорде Рейвенкорт, — каже вона, знову зосереджуючись на шахівниці. — На мене сьогодні й без того чекає чимало неприємних справ, тому до цього переліку не варто додавати ще й нові пункти.

Притлумлений сміх перетворює мою кров на порох. Усередині все наче йде тріщинами.

— Будь ласка, Еві…

— Для вас міс Гардкасл, лорде Рейвенкорт, — каже вона зимно. — Враження про людину складають за її манерами, а не за банківським рахунком.

Усередині наче роззявляє пащу прірва приниження. Оце те, чого найдужче боїться Рейвенкорт. Стоячи в цій оранжереї, де на мене спрямовані кількадесят пар очей, я почуваюся християнином, якого мають от-от забити камінням.

Евелін замислено дивиться на мене. Мене б’є трем і заливає піт. Раптом її очі зблискують і вона примружується.

— А знаєте що? Давайте-но зіграємо, — каже, стукнувши пальцем по шахівниці. — Якщо виграєте, то поговоримо. Якщо програєте, то дасте мені спокій і не займатимете аж до завтра. Згода?

Знаючи, що це пастка, я, менше з тим, не маю іншого вибору, аніж погодитися. Витираю піт з чола й насилу вмощуюся на малесенькому стільці навпроти неї на посміх панянкам, які спостерігають за нами.

Либонь, з тим самим успіхом вона могла б відрядити мене на гільйотину — та була б навіть зручніша. Я завеликий для цього крісельця, мої тілеса годі на ньому вмостити, низенька спинка така хирлява, що я тремчу від напруги, щосили намагаючись на неї не спиратися.