Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

криза вразила Московію в найбільш невідповідний момент, коли помер останній представник династії Рюриковичів і низка аристократичних кланів заперечувала законність нових правителів, зокрема Бориса Годунова. Династична криза завершилася 1613 року, коли на московський престол вибрали першого царя з династії Романових. Але ще до того, як кризу було врегульовано, низка кандидатів на трон, дехто з яких видавав себе за родичів Івана Грозного, намагалася спробувати щастя, відчиняючи двері для іноземної інтервенції.

Під час цього довгого міжцарів’я козаки підтримували двох самозванців, які прагнули московського престолу, — Лжедмитрія I та Лжедмитрія II. Коли 1610 року польний гетьман коронний Станіслав Жолкевський рушив на Москву, до його армії приєдналося до 10 тисяч козаків. Обрання на московський престол Михайла Романова не спинило участі козаків у московських справах. 1618 року до походу польської армії на Москву приєдналося 20-тисячне українське козацьке військо. Козаки допомогли завершити війну на вигідних для Польщі умовах. Однією з них було повернення Чернігівської землі, утраченої Великим князівством Литовським на початку XVI століття. На середину XVII століття Чернігів стане важливою частиною козацького світу Утім, як і завжди, козаки одночасно й допомагали, і перешкоджали польським королям у здійсненні їхньої зовнішньої політики. У своїй війні з Московською державою Річ Посполита так і не здобула від Османської імперії підтримки, на яку сподівалася, почасти через козацькі морські походи проти турків.

1606 року, спустившись по Дніпру та увійшовши до Чорного моря на своїх довгих човнах — чайках, козаки штурмували Варну, одну з найсильніших османських фортець на західному узбережжі Чорного моря. 1614 року вони пограбували Трабзон на південно-західному березі, а наступного року ввійшли до стамбульської гавані Золотий Ріг і спустошили передмістя, майже як вікінги за 750 років до того. Але якщо вікінги в той же час і торгували з Константинополем, то козацькі походи більше були схожі на напади піратів від Середземного до Карибського моря. Вони приходили грабувати, мститися і, як розповідають українські народні пісні, звільняти багатостраждальних рабів. 1616 року вони атакували Кафу, головний центр работоргівлі на кримському узбережжі, та звільнили всіх полонених.

Султан, його двір та іноземні посли, які стали свідками того, як один за іншим відбуваються козацькі напади на могутню Османську імперію, були приголомшені. Тепер християнські правителі могли серйозно сприймати нападників як потенційних союзників у боротьбі проти турків. Французький посол у Стамбулі, Філіп де Арле, граф де Сезі, писав до короля Людовіка XIII в серпні 1620 року: «Щоразу, як козаки з’являються у цих місцях, вони захоплюють неймовірну здобич, незважаючи на слабкі сили, і мають таку репутацію, що турецьких солдатів потрібно дрючками виганяти на битву з ними на кількох галерах, що їх великому сеньйорові [султану] вдається вислати з великими труднощами».

У той час як граф де Сезі інформував свого короля про неспроможність Стамбула впоратися з морськими походами козаків, радники 16-річного султана Османа II розмірковували, як вести війну на два фронти: проти поляків на суходолі та козаків на морі. Улітку 1620 року військо Османської імперії виступило в похід у напрямку річки Прут проти Речі Посполитої, до складу військ якої входили приватні козацькі армії польських та українських магнатів. Кампанія здійснювалася під приводом покарання Речі Посполитої за неприборкання козацьких нападів на турків. Насправді ж завдання було набагато ширшим. Османи намагалися захистити своїх румунських та молдавських васалів від впливу польсько-литовської держави, що дедалі зростав. Польська армія, що налічувала 10 тисяч вояків, і османські сили, що були, за деякими оцінками, удвічі більші, зіткнулися у вересні 1620 року біля містечка Цецора на нинішньому молдовсько-румунському кордоні. Битва тривала протягом 20 днів і завершилася розгромом військ Речі Посполитої.

Оскільки в державі більше не було боєздатної армії, двір та всю країну охопила паніка. Усі очікували, що турки продовжать свій похід на Польщу. І вони дійсно це зробили. Наступного року набагато більша османська армія, що налічувала 120 тисяч вояків, очолена самим султаном, рушила Молдовою, прямуючи до Речі Посполитої. На своєму шляху османи зустріли польсько-литовське військо, чисельністю близько 40 тисяч вояків, половину з яких становили козаки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним — героєм походу козаків на Кафу та командувачем козацького війська в московському поході, що відбувся за два роки по тому. Битва, що точилася на берегах Дністра навколо обложеної турками Хотинської фортеці, тривала цілий місяць.

Хотинська битва не принесла остаточної перемоги жодній зі сторін, але цей невизначений результат розглядався у Варшаві як тріумф Королівства Польського. Поляки зупинили величезне турецьке військо біля своїх кордонів і підписали мирний договір, що не передбачав жодних територіальних втрат. Усі розуміли, що без українських козаків цей результат був би майже неможливим. Уперше — причому на короткий час — козаки стали улюбленцями всієї Речі Посполитої. Книжки, що з’являться невдовзі, будуть прославляти Петра Конашевича-Сагайдачного (якому нині в Подільському районі Києва поставлено пам’ятник на початку вулиці, названої його ім’ям) як одного з найвеличніших польських воїнів-лицарів.

Військові досягнення козаків під Хотином дозволили їм повторно висунути свої політичні та соціальні вимоги до Речі Посполитої. Їхньою головною вимогою був шляхетський статус для козацьких старшин, якщо не для всієї армії. Коли 1622 року Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві від ран, отриманих під Хотином, Касіян Сакович, професор Київської братської школи, написав вірші на смерть козацького гетьмана, що невдовзі були видані друкарнею Києво-Печерського монастиря. У них він прославляв козаків як спадкоємців київських князів, які штурмували Константинополь ще за часів Київської Русі. За Саковичем, козаки билися за «золоту вольність», яку заслужили, — кодове словосполучення, що позначало права та свободи, якими користувалися шляхтичі королівства. «Та не кожному може вона бути дана — / Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана. / Мужньо рицар у війнах до неї простує, / Не грішми, але кров’ю свободу купує»[13], — писав Сакович. Визнання козаків рицарями зробило б їх на один крок ближче до шляхти.

Та козаки не досягли цієї соціальної вимоги. Їхня спроба взяти участь у сеймі 1632 року з метою обрання короля (це право належало лише шляхті) зустріла категоричну відмову. Влада придушила козацькі повстання 1625 та 1630 років. Під Хотином вони мали 20 тисяч вояків, але тепер реєстр було обмежено до 6, а потім до 8 тисяч. Козаки повставали ще в 1637 і 1638 роках, проте знову зазнавали поразки від королівської армії. Вони стверджували, що борються не тільки за козацькі вольності, а й за православну віру. Хоча це й забезпечувало їм підтримку на початковому етапі, намагання уряду примиритися з православною церквою