Читати книгу - "Годинник почуттів, Кирило Легович"

-Слухай, Костю… 

-Чую! - він уважно роздивлявся закуток покинутої будівлі. 

-А тобі ще подобається Кіра?  

Хлопець здивованими очима поглянув на дівчину. 

-Та вже ні. 

-Точно? 

-Мабуть, що так. Завдяки карантину. От що-що, а через нього, я перестав думати про Кіру. 

-Це добре! Ти з нею не бачився майже три місяці, і, можливо, це допомогло тобі позбутися відчуттів до неї.  

 Вони перервали свою розмову, бо помітили перших гравців, що заховалися. Як не дивно, то були Аліна разом з Каріною, які стояли за стіною одно з магазинів.  

 За декілька хвилин, Костя розійшовся з Анною, аби пришвидшити пошуки, як виявилося згодом, недарма. Так за десять хвилин вдалося знайти  всіх інших: Кіру, Соломію, Марка, Михайла та Івана.  

  Гра закінчилася. На нічному небі з’являлися перші зорі. Настав час йти додому, тож компанія  почала прощатися одне з одним.  

Кіра останньою з дівчат підійшла до Кості й обійняла його. Мить. Менше й десяти секунд. Вони попрощалися, але це прощання, здавалося, було початком нового, багатообіцяючого майбутнього…