Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

Ельга перевела погляд на Ельгорта.

–Це ж Калерія.– сказав він, підтримуючи брата.

–Бабусю…– шепнув Найджел, сівши на підлозі біля ліжка.

–Справді?– хмикнула Ельга.– Їй на вид не надто більше, ніж тобі.

–Так, сестро. Але ми всі годимося Найджелу у пра–пра бабусі та дідусі, тож схоже його звернення цілком слушне.– захихотів Пітер.

Ельга готувалась щось сказати, коли Калерія голосно ковтнула ротом повітря і широко розплющила очі. Найджел відчув, як сльози бринять на очах. Він так боявся втратити бабусю, вона жива, навіть краще: молода і, схоже знову безсмертна. Однак все пережите хлопцем давалось взнаки, він піймав себе на тому, що слідкує за кожним рухом і жестом Калерії, ніби не вірив, що все це насправді. Дівчина повільно піднялась і сіла на ліжко, її руки метнулись до щік та очей, вона провела рукою по блискучому темно–каштановому волоссю. Схвильована посмішка торкнулась повних красивих губ. Ельга зробила впевнений крок і поклала руки їй на коліна.

–Калеріє?

Дівчина уважно глянула на сестру. Її очі сяяли, посмішка розквітнула на вродливому молодому обличчі.

–Ельго. – прошепотіла вона, стиснувши руку сестри.–Сестричко!

– А, як же я!– захихотів Пітер.

–Братики мої!– посміхнулась дівчина, міцно обійнявши Пітера та Ельгорта.

Повернувшись, Калерія схопила Ельгу за руку, міцно обіймаючи її та братів. Найджел відчув, як гаряча сльоза котилась щокою і швико стер її великим пальцем.

–Ти, що плачеш?– прошепотіла Есме.

–Ні…я…ні.– він зітхнув.–Гаразд, може трохи. Просто бабуся розповідала про свою родину. Говорила, що втратила їх, я думав, вони померли. Бабуся сумувала за ними, а тепер…Вони знову разом і це…

Есме поклала голову на його плече. Найджел помітив, що Ельга раптово втягла повітря крізь зуби, коли Пітер випадково торкнувся її. Навколо цього дотику утворилася пара, а Ельга, схопилася за ліву руку.

–Яка я рада вам.– Калерія подивилася на прийомного сина.– Найджеле, хлопчику мій.

–Навіть не знаю, як тебе тепер називати... – прошепотів Найджел, міцно обіймаючи її.

–Зви мене Калерія. – вона взяла його обличчя в свої долоні, вдивляючись у очі хлопця.–Але ти завжди будеш мені сином.

Найджел кивнув, Калерія погладила його по щоці й усміхнулася.

–Ви маєте просто шикарний вигляд... – видихнула Есме.

–О, дякую, люба. – вона обійняла Есме. – Рада нарешті побачити тебе. Я дуже рада, що в Найджела є така подруга.

–Ми тільки друзі.– вліз Найджел.

–Ти ж це так не залишиш? – підморгнула йому Калерія.

Найджел зніяковів.

–Тепер нам потрібно думати, як повернути тобі сили.– перебив їх Ельгорт.

–Нічого тут думати. Я сама їх сховала, думала нікому не знадобляться. Тепер, мабуть, варто повернути їх собі назад.

–Сховала?

–Так. – вона встала. – Дайте мені хвилинку. Боги, невже я в юні роки й справді могла встати так легко і без болю в спині? – здивувалася дівчина.

Есме і Найджел захихотіли, та рідні Калерії схоже жарт не оцінили.

–Боги! Я вже кілька хвилин, як молода, а й досі в старечій нічній сорочці! Дайте мені кілька хвилин і рухатимемось в путь.

Калерія побігла до спальні, щільно затуливши двері. Пітер пройшов трохи вперед, зазираючи у фото в рамках, що висіли на стінах вітальні. На одному з фото Калерія позувала із маленьким Найджелом, у день всиновлення, коли вперше привела його в цей будинок. Тоді фото зробила сусідка: на порозі їхнього будинку пожила Калерія тримає на руках малого Найджела, в його руках був зелений іграшковий паровозик – єдина іграшка, яку дозволили забрати з дитячого будинку, де він перебував до всиновлення. Наступні фото робились на бабусин чи Найджелів день народження. На кожному фото видно, як зростає хлопець і як старіє бабуся. Фото прикрашали кожну стіну і хлопець дуже їх любив. Ці фото вселяли йому тепло, він цінував їх, колекціонував ці моменти, щоб закарбувати на серці. Бо коли він бачив як нові і нові зморшки з'являються на обличчі бабусі, його голову відвідували страшні думки, що одного дня він лишиться сам в цьому будинку і єдиним спогадом про бабусю будуть ці фото.

–Який ти милий.– хихотів Пітер, тикнувши пальцем на одне з зображень.

–Так…– Найджел видавив з себе посмішку.

–Скільки тобі тут?

–Здається сім…

–Дев'ять.– відповіда Калерія, з'явившись на порозі.–Ходім.

Впевненим кроком дівчина пішла до дверей, Найджел провів поглядом молоду, струнку та підтягнуту дівчину, що крокувала сміливо і чітко. Хлопець не міг позбавитись думки, що старість змінює у нас все. Калерія пересувалась повільно і непевно, коли була в тілі старої. Вона несла себе, мов крихкий кришталь, який от–от розіб'ється, якщо бути з ним необережним. Зараз же Найджел не міг впізнати в цій дівчині ту, кого знав, як бабусю. І це викликало сум'яття, адже хлопець відчував одночасно радість, що бабуся жива і юна, але водночас страх, що це можливо і сум, що все так різко змінилось. «Хіба ж можливо почувати стільки водночас?»– думав хлопець.