Читати книгу - "Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек"

Я стояла біля ратуші на порозі темного бару, всередині якого лунали сміх і музика, а повітря пахло спиртним і туманом. Я помітила ту саму купку магів, вони розважалися і випивали.

- Зараз все й дізнаюсь, - промовила сама до себе, в передчутті. 

Та мій погляд зупинився на одній фігурі, з того самого альянсу, жінка з темним волоссям, що сміялась і пила з келиха. 

Це була Аделія.

Вона виглядала щасливою, радісною, і в цьому не було жодного сумніву, її вираз обличчя не виявляв туги або болю, що я пам’ятала раніше.

Аделія схилилась до одного темноволосого мага, який дивився на неї, і обережно посміхалась, ніби закликаючи його до якоїсь таємної гри. Потім вона знову випила, і її сміх розливався по бару, коли вона обережно, але з чітким рухом, провела пальцем по столику. Вона наче стала частиною цієї сцени, її очі блищали, а рухи були плавними й обачними, немов вона дійсно належала до цього світу. Наче вона стала рідною цьому королівству. 

Я зробила крок назад. Серце калатало від запитань та розгубленості. Чи маю я право втручатись у простір сестри? Адже вона ясно дала зрозуміти, що не бажає мене бачити. 

І ось тепер, коли я знайшла її, вона виглядає такою, якою завжди мала бути - вільною і безтурботною.

Можливо, я повинна залишити її тут, - подумала я, відчуваючи біль і злість одночасно. Вона сама вибрала цей шлях. А моє егоїстичне бажання її побачити, може знову розкрити старі рани. 

Я вийшла з бару, коли раптом мій слух вловив слабкий шепіт, що доносився з-за спини. Це була тиха, але чітка фраза, яка ніби проникала в саму суть думок:

- І довго думала слідкувати за мною?

Я  зупинилася, серце миттєво застукало в грудях. Я повернулася, не вірячи своїм вухам. Переді мною стояла Аделія.

- Справді слідкувала? - промовила Аделія, її голос був спокійний, але з деякою гіркотою.

Відчула, як все тіло наповнилося хвилею сум’яття і сорому. Я намагалася зібрати думки, щоб відповісти, але голос зірвався.

- Я… я просто хотіла знайти тебе, Аделіє. Думала, ти якась примара… - сказала їй, але слова звучали вже не так впевнено.

Аделія лише подивилась на мене, очі її були темно зеленими, немов безжальні. 

- Я зробила свій вибір, Алісіє, - вона кивнула в бік бару. - І тобі не варто було б відволікатись від випробувань, щоб знайти мене.

Я стояла мовчки, моє серце розривалося між бажанням утримати сестру і розумінням, що вона вже не та, яку я знала.

- А ти б змогла це просто відпустити? - на очі навернулись сльози. Алелія завжди була різка у словах та мені стало боляче. - Не шукати сестру, тіло якої бачила мертвим три роки тому. Сестру, яка завжди була наставником, прикладом та найкращим другом? Я довго мирилась з втратою, а ти тут жива та щаслива. І, я рада за тебе, Аделіє, але ти могла хоча б натякнути…

Аделія зробила кілька кроків до мене і, не сказавши ані слова, обняла. Її руки були теплими і міцними, як у давні часи, коли ми разом сміялися і підтримували одна одну. Я відчула, як знову зібралась у серці частинка надії, але біль не відступав.

- Я б зробила все те ж саме, що й ти, - тихо промовила Аделія, притискаючи мене до себе. - Я намагалася знайти свою дорогу, і навіть якщо це означало залишити вас з Амарією позаду, я робила це, бо думала, що це правильний шлях. Ви б стали мене шукати, якби знали, що я жива, тому я й інсценувала власну смерть. Я знайшла мертву дівчину та змінила її подобу, щоб всі в імперії думали, що це я загинула.

Залишившись в обіймах, я вдихнула глибоко. Моє серце знову розцвіло від тепла, хоч і з присмаком болю. Я зрозуміла, що Аделія змінилася та все ж залишилась тією старшою, трохи самовпевненою сестрою. 

Аделія затримала обійми ще на кілька секунд, ніби намагаючись вгамувати всі невисловлені емоції, що накопичились за ці роки. Вона обережно відсунулася, поглядаючи на мене з тим самим виразом на обличчі, який так добре мені був знайомий: трішки відсторонений, але в очах - щось глибоке, що не піддається словам.

- Ти змінилася, - сказала вона тихо, але це не було докором. Скоріше, це була констатація факту.

- Ти також, - мовила до неї. - Чому саме це королівство? Вибрала б Гулу.

- Гулу? Безтурботне королівство, де все здається легким і вільним? Можливо. Але, Алісіє, я завжди була тією, хто шукав більше, ніж просто спокій. Я завжди прагнула зрозуміти, як усе працює, і чи є в цьому якийсь більший сенс. А цей світ особливий, хоча й доволі специфічний та я відчуваю себе вільною.

Я дивилася на сестру, усвідомлюючи, що це королівство справді змінило її, але це не обов’язково означало, що зміни були поганими. Можливо, вони просто давали їй новий шлях. 

- Хочеш познайомлю тебе з моїми колегами? - посміхнулась вона.

Бар, як і раніше був наповнений гучним сміхом і дзвоном келихів. Я трималась поруч Аделії, яка підвела мене до столу, за яким сиділа її команда. Там було троє людей, які в цей момент весело сперечались про щось дріб’язкове.

- Ось і ми, - промовила Аделія, привертаючи увагу своїх друзів. - Знайомтесь, це моя молодша сестра, Ліса. Лісо, це ті, хто допомагає мені тут не з’їхати з глузду.

Цікаво наскільки ці люди обізнані в житті Аделії. Чи знають, що вона Лоран?

Перша підвела голову руда дівчина, років тридцяти. Її довге волосся було зібране у високу косу, а сірі очі уважно вивчали мене. Вона одягнута у шкіряних одяг, який дуже пасував їй 

- Мальвіна, - коротко представилась вона, трохи нахиливши голову. - І так, я розумію, ти вражена, що хтось може витримувати твою сестру стільки часу.

Я ледь помітно всміхнулась. 

- Дякую за це тепле привітання, Мальвіно, - закотила очі Аделія та також всміхнулась.

Наступним був молодий хлопець, який здавалось, не міг всидіти на місці, енергійно постукуючи пальцями по столу. Його світле волосся було трохи розкуйовджене, а на обличчі грала широка усмішка.

- Я Ліан, місцевий експерт із жартів та хаосу, -  простягнув він руку до мене, і коли я трохи нерішуче відповіла, додав. - І Мальвіна каже це лише тому, що не вміє веселитись.