Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Гуркіт набирав сили. Здавалося, сама вода вібрує від низького гулу, що йшов з морських глибин. З куполу, де щойно відкрилась обманлива Перлина, каміння посипалося з тріщин у стелі, і перший різкий поштовх змусив друзів схопитися за стіни.

— Вибираймось! — гукнув Ейрін, але його голос заглушив новий, ще потужніший гуркіт.

Мозаїка під постаментом засяяла, і тріщини побігли нею, мовби стародавнє послання починало руйнуватись. Кайла стиснула його руку.

— Шлях у море… — прошепотіла. — Ми повинні туди. Вона там. Перлина справжня.

— А це що за тінь?! — вигукнула Джейн, показуючи у прозору воду позаду. Її очі широко розкрились.

Картан кинувся до неї, ривком витягуючи дві шаблі.

Крізь товщу води щось наближалося — велетенське, обвите водоростями, з очима, які світилися з-під химерного шолома. Міцна тінь виринала з глибини, як спогад про страхи забутих століть.

— Сторож храму, — сказала Кайла. — Він прокинувся.

Тим часом вода з ревом почала наповнювати купол, і всі кинулись до вузького ходу, з якого щойно випливли. Але цього разу шлях був іншим — обвал змусив їх пірнути вниз, далі, у темні проходи стародавнього храму.

Ніби сама Перлина випробовувала їхню рішучість.

Темрява згущувалась. Їх оточували химерні барельєфи, фрески з жертвоприношеннями та ритуалами. Нарешті вузький коридор відкрився у величезну підводну залу — тут вода була прозорою, але тиснула на груди мов живе тіло.

— Там, — Кайла вказала на підвищення в центрі зали. — Новий постамент. Але він… пульсує?

Постамент був з білого коралу, в центрі якого мерехтіла сфера — схожа на перлину, але жива, ніби дихала. Навколо — бар’єр з магії й енергії, що роїлась мов щупальця.

І саме тоді знову з’явилась Сторож — вже ближче, з мечем у руці.

— Це не просто сторож, — сказав Ейрін, дістаючи свій клинок. — Це той, хто колись шукав Перлину. І не витримав.

Він кинув погляд на Кайлу.

— Якщо ми хочемо взяти її… мусимо перемогти його. І себе.

Кайла глянула на Перлину. Вона відчувала — справжня. Але ціна ще невідома.

— Готуйтесь, — прошепотіла вона. — Це останній рубіж.

Тиша підводного залу зникла, коли з глибини виринув охоронець — височенна постать, закута в обсидіанову броню, що світилась моторошним блакитним світлом. Його очі палали вогнями з іншого світу, а в руці він тримав подвійний меч, наче злитий з кістки й металу.

— Це дух храму, — прошепотіла Кайла. — Він зв’язаний з Перлиною. Створений, щоб оберігати її від тих, хто не гідний.

Він не чекав. З першого ж кроку вода навколо затремтіла. Гігант кинувся вперед із силою бурі. Ейрін устиг відштовхнути Кайлу і зустрів удар шаблею. Метал заскреготів, у повітрі прорізався спалах. Хвиля сили відкинула його назад — він злетів і гепнувся об мозаїчну стіну.

Картан підскочив, але охоронець ударом ноги втиснув його в підлогу. Джейн вистрелила з арбалету, сподіваючись відволікти його, та він з легкістю відбив стрілу, а лезо його меча майже зачепило її щоку.

— Ми не переможемо грубою силою, — вигукнула Кайла, ухиляючись від удару. — Його живить храм… і Перлина!

Ейрін, підвівшись, затиснув меч у руках. Кров стікала з розбитої брови, але очі світили рішучістю.

— Тоді треба знищити джерело.

— Ні! — закричала вона. — Треба звільнити його. Він — не монстр. Він — в’язень.

Світло в амулеті Кайли спалахнуло яскраво. Вона вийшла вперед, встаючи між охоронцем і друзями. Сльози змішались із водою.

— Я знаю, хто ти. Ти охороняв мою матер. Ти захищав її, а вона захищала Перлину. Її дух показав мені тебе. Вона ніколи не зрадила тебе. Вона мусила піти…

Охоронець затремтів. Його меч опустився, але тіло ще боролося з власною люттю. Тоді Кайла підняла руку й поклала долоню йому на груди. Її пальці сяяли сріблом, що проникло крізь його броню.

— Спочинь. Я тут. Я її дочка.

Світло розширилось, охопило залу, і охоронець нарешті застиг. Його тіло почало розсипатись, наче пил — кам’яні уламки, магічні шлейфи, тінь спогадів. Зі зловісного вартового він став лише спогадом, звільненим від болю.

Після його зникнення все завмерло. Вода стихла. Підлога під постаментом здригнулася, й несподівано з кам’яного куба здійнялось сяйво. Поступово, мов перлина, що народжується з глибини океану, з центру постаменту піднялась істинна Перлина.

Вона була ідеально кругла, оповита світлом — не холодним, як у ілюзії, а теплим, м’яким, глибоким. В її нутрі виблискували спогади, мрії, голоси з минулого.

Кайла підійшла, простягнула руки — і Перлина сама лягла в її долоні.

— Вона прийняла тебе, — прошепотів Ейрін, стоячи поруч. Його голос був хрипким після бою, але повен захоплення.

— Бо я прийняла правду, — відповіла Кайла. — У ній — не тільки сила. Вона — дзеркало. І тепер я бачу, хто я.

— І хто ми, — додав Картан, кульгаючи після бою. — Ми — ті, хто дійшов сюди не для здобичі, а заради істини.