Читати книгу - "Фаустина, Сергій Фішер"

— Все, що я скажу? — тихо перепитала вона. — Гаразд. Ось що я тобі скажу: живи з цим. Живи, знаючи, що всі бачили тебе таким. Що всі знають, який ти насправді. Відчуй те, що відчувала я, коли ти розповсюджував про мене брехню.

Вона нахилилася ближче.

— І ще одне. Якщо ти колись знову скажеш хоч слово про мене або спробуєш розповісти комусь про те, що сталося сьогодні, я опублікую решту фотографій. А вони ще гірші, повір мені.

З цими словами вона повернулася до дверей, залишаючи Антона тремтіти на підлозі.

— Прощавай, Антоне, — сказала вона, обертаючись в дверях. — Сподіваюся, ти зможеш жити з тим, ким є насправді. Хоча сумніваюся.

Вона вийшла з кімнати, спустилася сходами і покинула будинок. На вулиці її чекало таксі. Сідаючи в машину, Єва дістала телефон і перевірила Instagram-сторінку. Фотографії та відео вже зібрали сотні переглядів, десятки репостів. Все йшло за планом.

Вона не відчувала ні жалю, ні сумніву. Тільки чисте, первісне задоволення від добре виконаної роботи. Від справедливої помсти.

Але десь глибоко всередині, в куточку свідомості, який вона намагалася ігнорувати, ворушилося відчуття, що цього разу вона переступила якусь межу. Що її помста була непропорційна "злочину" Антона. Що вона більше не відновлювала справедливість, а просто... насолоджувалася чужим болем.

Єва відігнала цю думку. Антон заслужив на все, що отримав. Як і всі інші у її списку.