Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

- Про що ви? – пробурмотіла я, з жахом очікуючи, що він вимагатиме чогось неприпустимого. 

-Ти просиш дати тобі час, щоб звикнути до мене, правильно? – він обійшов мене і сів на стілець навпроти, підсунувшись так близько, що мої коліна майже торкалися його ніг. 

-А я хочу зрозуміти, в чому тут моя вигода? – продовжив він, не відводячи погляду від мене. 

-Не знаю, що саме ви хочете отримати, але в мене нічого немає. Можу запропонувати лише свою безмежну вдячність за розуміння. Або скажіть самі, чого ви хочете.?! 

Я відчувала, що він затягує мене в якусь пастку, але не розуміла, у яку саме. 

- Домовмося, – він посміхнувся. – Я дам тобі час. Наразі нічого не потрібно. Але за тобою залишається борг, який я вимагатиму, коли захочу. І ти мені ще дещо пообіцяєш. 

Він простягнув мені руку, очевидно, для завершення нашої угоди. З плечей, як камінь, впав тягар, і полегшення накрило мене, як приплив. 

Я обережно простягнула руку в відповідь, він трохи стиснув її, але не відпустив.

- Який у тебе був дар? – раптово запитав ректор. - Складно сказати. Мені було п’ять, коли він зник. Якраз померла моя мама, а вона вміла лікувати рани. Я кілька разів змогла відновити поламані рослини. А потім все – вже не виходило. 

-Дар не зникає, він або є, або його немає взагалі, – він відпустив мою руку і забрав у мене банку з маззю.

 – Вчора, коли ти наносила мені мазь, біль зникла. Думаю, через сильний стрес твій дар просто затих, його треба вивести знову. Спробуймо ще раз.

 Він відкрив банку і наказав:

- Бери мазь і наноси, як вчора. Але при цьому уважно слухай свої відчуття в руці, спробуй відчути свою силу. Це як потік, клубок, подих вітру чи щось інше. 

Я невпевнено зробила, як він сказав, і запитала:

- Куди наносити? Відчувала себе по дурному. Але я була б рада отримати хоч якийсь дар. Усі навколо щось вміють, окрім мене.

- Якщо хочеш, щоб я роздягнувся, скажи прямо, – він лукаво посміхнувся. – Але можеш почати з обличчя. Відчуваючи, як я червонію, я протягнула тремтячою рукою й обережно торкнулась до обпаленої щоки ректора. Він заплющив очі, а я розтирала мазь, намагаючись відчути хоч щось із того, про що він говорив. Шкіра під рукою м'якшала, вбираючи ліки. По пальцях знову пробігли якісь іскри, шукаючи пошкодження і прагнучи проникнути всередину.

- Стоп, – очі ректора розширились, він схопив мою руку і забрав її від свого обличчя. – Ти це відчуваєш?

Я невпевнено відповіла: 

-Так, але не розумію, що саме. Наче щось поколює пальці. 

Він знову не поспішав відпускати мою руку. Ректор задумливо промовив:

-  Я так і думав, твій дар при тобі, але він занадто слабкий. Здається, тобі потрібен ще один емоційний поштовх, щоб здібності повернулися. 

-О, цього в моєму житті останнім часом вдосталь, – гірко відповіла я. 

-Недостатньо, якщо він не проявився в повну силу, – різко сказав ректор. – Тобі потрібні тренування, і постійно. Я можу допомогти, якщо хочеш. Принесу кілька поламаних гілок, ти будеш намагатися їх відновити. 

-Дуже хочу, дякую! – вигукнула я радісно, - я б погодилася навіть на те, щоб носити колоди кожен вечір, аби тільки повернути свій дар! 

- Ну а якщо захочеш піти коротким шляхом, я з радістю організую для тебе емоційну бурю, – додав він, хитро примружуючи очі. – У позитивному сенсі, звісно, не дивись на мене так, наче я збираюся когось вбивати для цього.

-Хто вас знає, – буркнула я. 

Попри всі його недоліки, ректор все ж міг бути для мене корисним. Тому від його допомоги було б нерозумно відмовлятися.

-  Ви відпустите мою руку, чи треба ще спробувати? – скромно запитала я, уважно розглядаючи манжет свого рукава, намагаючись уникати погляду ректора. -Ми ще не до кінця обговорили нашу угоду, – він раптово став серйозним. – Подивись на мене, Ізабелло, і гарно запам’ятай мої слова. 

Я неохоче подивилася йому в очі. 

-Я знаю, що ти відчуваєш, я вмію читати емоції, тому не намагайся мене обманути. Я дам тобі час. Але ти мені пообіцяєш, що не накоїш дурниць. Його пальці ніжно погладжували мою долоню, і по тілу прокотилася легка слабкість, але я не збиралася піддаватися його чарам.

- І пам’ятай, що за тобою борг, – він знову посміхнувся. – Май на увазі, що розплатитися я можу попросити в будь-який момент. І відмови не прийму. Зрозуміла?